Єврейське кіно в Україні
Що таке єврейське кіно? Як воно пов’язане з Україною?
В кінознавчому середовищі затвердився термін Yiddish cinema.Цей термін є доречним, коли мова йдеться про фільми, породжені таким специфічним явищем, як культура «Їдиш».
Їдишистська культура сформувалась у значній мірі на території сучасної України, де на початку ХХ сторіччя в межах так званої «смуги осілості» мешкало майже два мільйони євреїв. Їх об’єднували мова «Їдиш», традиції іудаїзму, особливий стиль життя. Це дозволяло витримати тиск принизливих антиєврейських законів та замкненість існування в межах смуги. У великих містах в Україні дозволяли селитися тільки купцям підприємцям та деяким фахівцям. Єврейська більшість була змушена залишатись в маленьких містечках «штетлах».
Слід додати, що «смуга осілості» на заході Російської імперії окрім України проходила також по території сучасних Польщі, Білорусі, країн Прибалтики. І ніяких кордонів для мешканців «смуги» тоді не існувало. П’ять мільйонів євреїв (за даними перепису 1897 року) мали можливість для спілкування, що об’єднувало єврейське населення різних частин «смуги». Не випадково в цьому своєрідному середовищі і сформувався феномен Yiddish cinema.
Причин для його появи було декілька.
Кіно стало для мешканців «смуги» своєрідним вікном у навколишній світ. З часом вони виявили бажання вдивитись у своє життя та його закони. І, нарешті, що дуже важливо, п’ятимільйонне населення «смуги» стало на початку ХХ сторіччя ідеальною аудиторію для розвитку кінобізнесу.
Завдяки зусиллям єврейських митців Yiddish cinema проіснувало в Україні майже тридцять років. Навіть в радянські часи воно нагадувало з екранів про колишнє існування «смуги», яка була підгрунтям для ідишистської культури.
Ця єврейська Атлантида загинула тільки на початку Другої світової війни в 40-ві роки ХХ сторіччя внаслідок трагедії Холокосту.
Кінематограф на початку ХХ сторіччя швидко поширювався Європою. У мешканців «смуги» цей винахід братів Люм’єрів здобув особливу популярність. Для людей, замкнених на довгі роки у провінційному світі «штетлів», кіно стало джерелом інформації, просвіти, невичерпних емоцій.
Звичайно, перші кінотеатри-ілюзіони у містечках виглядали не дуже комфортними – проте бажаючих придбати квиток було чимало. П’ять мільйонів глядачів, які регулярно відвідують кіносеанси – це великий прибутковий ринок. Цілком закономірно, що ним зацікавились єврейські підприємці. Вони обладнували приміщення кінотеатрів проекційною апаратурою, вони купували за кордоном популярні на той час фільми. А згодом почали здавати куплені для себе картини в оренду власникам невеликих провінційних кінозалів. В 1910 році прокатну контору «Екран» в Києві організував Сергій Френкель, власник кінотеатру «Люкс» на 300 місць.
В Одесі відкрилась прокатна контора «Брати Борнштейн», а в Єкатеринославі (сучасному Дніпрі)свою фірму «Художество» заснував енергійний Ісай Спектор. Ці підприємці добре відчували запити глядачів в районах «смуги осілості». З Європи вони привезли до своїх кінотеатрів фільми про героїв Біблії та презентували Їх як фільми з єврейської історії. Оскільки майже всі чоловіки у «штетлах» мали релігійну освіту, то поява на екрані Мойсея, Есфір, Давида – сприймалася ними як справжнє диво. На екрані оживали древні міста Іудеї, а найбільшим успіхом користувався фільм, присвячений виходу євреїв з Єгипту.
Зрозуміло, що невдовзі цензура заборонила показ фільмів на біблійні теми. Окрім того, змінились глядацькі запити. Це відчули підприємці і запропонували мешканцям «смуги» нові фільми – історії із тогочасного єврейського життя.
Мелодрами з єврейського життя 1910-1917
Кіно сприяло тому, що єврейська спільнота замислилась над проблемами свого життя, побуту, сімейної етики та жорсткими законами, які визначали життя єврейської громади протягом сторіч.
В 1910 році у великих містах та маленьких «штетлах» вийшов на екрани перший фільм про сучасне єврейське життя «Л’Хаїм». Це була мелодраматична історія молодої жінки, яку батьки проти її волі видали заміж за багатія. Але ця жінка невдовзі пішла від чоловіка до бідного робітника, бо кохала саме його. Успіх фільму був величезний. Можна сказати, що «Л’Хаїм» відкрив новий напрямок у тогочасному кіно – мелодрами з єврейсько життя. З 1910 по 1917 на екрани вийшло більше ста фільмів, пов’язаних з єврейською темою. У їхньому створенні брали участь відомі єврейські літератори, режисери, актори. На жаль, майже всі ці фільми не збереглися. Тільки рекламні матеріли донесли до нас прізвища авторів та переказ сюжетів. Так відомо, що автором ідеї та сценаристом фільму «Л’ХаЇм» був журналіст Олександр Аркатов (Могилевський). Після вдалого дебюту Аркатов тепер вже у якості сценариста і режисера створив цілу низку єврейських фільмів: «Скрипка». «Бог пости», «Рахіль», «Горе Сари» та «Коваль Давид». Всі картини О. Аркатова базувалися на проблемах життя «смуги» та на критичному ставленні автора до застарілих патріархальних устоїв. Уявлення про ці проблеми дають фрагменти фільму «Горе Сари»: верхівка єврейської громади розлучила люблячу сімейну пару, оскільки закон не дозволяв єврею жити з бездітної жінкою, що й призвело до трагедії.
Подальша творча діяльність О.Аркатова з 1917 року відбувалась в Україні, а саме з Одесі, де він зняв кілька фільмів за творами відомого письменника Шолом-Алейхема. Але це вже окрема тема, пов’язана з новими змінами в єврейському кіно
Процес Бейліса у кіно. І не тільки
В 1911 році в Києві розпочався скандальний антисемітській процес, так звана «справа Бейліса». Звинуваченим був службовець Мендель Бейліс, який нібито вчинив ритуальне вбивство християнського хлопчика. Ця справа мала широкий розголос, і нею зацікавились відразу декілька кінофірм.
Першим, хто переніс на екран головні колізії процесу, став Йосип Сойфер, актор і режисер київського театру Соловцова. Сойферу було тоді лише 29 років. Досвіду роботи у кіно він не мав.
Але Сойфер належав до тієї частини інтелігенції, яка виступала проти ганебного звинувачення. Можливо саме тому він погодився на незвичну пропозицію фірми «Крео-фільм» знімати ігрову картину по ходу процесу як реконструкцію подій. Цілком імовірно, що основою для сценарію стали репортажі із судової зали, надруковані в київській газеті «Последние новости». Ії головним редактором був відомий журналіст і письменник Григорій Брейтман.
Згідно з надрукованою у пресі версією слідчого Красовського, хлопчика вбили злодії, про темні справи яких він обіцяв розповісти в поліції. Все це знайшло відображення у фільмі Сойфера «Таємниці Києва або процес Бейліса». Роль злодійки Віри Чібіряк зіграла актриса О. Малькевич-Ходаковська, дружина режисера, а сам він виконав роль вбивці Сингаєвського. Фільм відразу ж після показу у кінотеатах «смуги» в 1912 році був заборонений цензурою. Фірма «Крео-фільм» продала негатив за кордон, де картина Сойфера дійшла до екранів ЗахідноЇ Європи та США под назвою “The Beilis Case”. На жаль, до нашого часу вона не зберіглася.
Вже після лютневої революції 1917 року режисер М.Брешко-Брешковський зняв у Києві свою версію процесу Бейліса під назвою «Кривавий наклеп», цей фільм багато в чому повторював сюжет картини Й. Сойфера. Цей фільм зберігся лише частково.
В 1914 році у Києві розпочала свою діяльність кіностудія Светотень», до якої приєдналися режисер Й. Сойфер та сценарист Г. Брейтман. Вони стали авторами кількох фільмів, серед яких були також картини на єврейську тему. Одна з них «Страчений життям» – історія боротьби єврейської молоді із старими забобонами, а друга – «Вбивство на постоялому дворі» була драмою на кримінальній основі за романом Еркмана-Шатріана «Польський єврей». Проте в історію кіно Йосип Сойфер увійшов як постановник першого ігрового фільму про «справу Бейліса».
Товариство «Мізрах»
В 1912 році в Одесі розпочало свою діяльність товариство «Мізрах», яке займалось виробництвом та прокатом фільмів з єврейського життя. При цьому «Мізрах» був нетиповою для того часу кінофірмою.
Товариство вкладало чималі кошти у виробництво фільмів, які принципово відрізнялись від єврейських мелодраматичних історій. Назви цих картин «Життя євреїв в Палестині» та «Життя євреїв в Америці» свідчать про те, що «Мізрах» прагнув відобразити на екрані події важливі для всього єврейського народу, а не окремих мешканців «смуги». Проект зйомок документального фільму в Палестині був дуже амбіційним і для його реалізації «Мізрах» запросив досвідченого фахівця.
Мирон Гроссман на той час вже був відомим майстром художньої фотографії, з успіхом опанував професію кінооператора, заснував першу в Одесі кінофабрику під назвою «Мирограф». Гроссман погодився очолити кіноекспедицію і як головний оператор керував зйомками 250 об’єктів на Святій землі, серед яких були біблійні пейзажі та історичні пам’ятки. Але, судячи з фрагментів, які дійшли до нас, домінували у фільмі епізоди про паростки нового життя: учбові заклади, будівництва, комуни землеробів. І головне – енергійні, впевнені в своїх силах єврейські переселенці, які повернулись на Батьківщину предків. Фільм демонструвався у Відні на XI Сіоністському конгресі в серпні 1913 р., а потім в решті європейських країн. «Життя Євреїв в Америці» було вже ігровою постановкою, в якій знімались актори нью-йоркських театрів. Автори фільму акцентували увагу глядачів на проблемах, що чекають за океаном на єврейських емігрантів. Співставлення фільмів говорило само за себе – треба починати нове життя на стародавній землі.
У 1917 році після повалення царизму та ліквідації «смуги осілості» товариство «Мізрах» запросило до Одеси режисера Олександра Аркатова, відомого фахівця з єврейської теми. Він здійснив постановки кількох фільмів, що мали відверто соціальне спрямування, засуджували утиски євреїв та прояви антисемітизму. Серед них варто виділити фільми за творами Шолом-Алейхема «Кривавий жарт» та «Хочу бути Ротшильдом». На жаль, жоден з одеських фільмів О.Аркатова не зберігся. Без сумніву ці картини були частиною сміливого задуму «Мізраха» – за допомогою кінематографа об’єднати євреїв всього світу.
Радянський період, ВУФКУ та «Єврейське щастя»
Ще не скінчилась громадянська війна, а нова влада взялася за відновлення зруйнованого кінопрокату в Одесі. Керував цим процесом в 1921 році ще зовсім молодий, щойно демобілізований Михайло Капчинський. Він зумів знайти спільну мову із колишніми власниками націоналізованих кінотеатрів, налагодив мережу прокату. А згодом став ініціатором будівництва Одеської кіностудії та її першим директором. Особистий внесок М.Капчинського у розбудову кіногалузі не залишився непоміченим. Згодом він став директором всесвітньо відомої картини Сергія Ейзенштейна «Панцерник «Потьомкін» (1925),зйомки якої проходили в Одесі.
В 1922 році почало діяти Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ). Це стало початком становлення національної кінематографії. Швидко створена ефективна модель управління, відносно ліберальний підхід держави до молодого мистецтва сприяли стрімкому злету кіноіндустрії в Україні. К середині 20-х років ВУФКУ стало кінофірмою, визнаною за кордоном. Картини ВУФКУ дивились глядачі у США, Латинській Америці, Європі. З 1925-го по 1930-й рік ВУФКУ випустило низку фільмів з єврейського життя (окрім Одеської кіностудії Їх знімали також в Ялті).
Творчим орієнтиром для митців з Одеси стала картина «Єврейське щастя». У фільмі знімалися актори славетного єврейського театру ГОСЕТ, а головну роль виконував сам Соломон Міхоелс – творчий лідер театру. У головній жіночій ролі знімалась молода актриса Тамара Адельгейм, яка народилась в Києві, а в Одесі отримала музичну освіту. В 1925 році зйомки цього фільму відбувались як в Одесі, так і в містах колишньої «смуги» Бердичеві, Вінниці, Кременчузі, де в той час мешкало чимале єврейське населення, усюди звучала мова «ідиш». Колоритні типажі, які ніби зійшли зі сторінок Шолом-Алейхема звичайно потрапили на екран «Єврейського щастя». Автори фільму зуміли перевтілити своєрідну культуру «штетлів» в художні образи.
Після успіху «Єврейського щастя» в прокаті та закордоном ВУФКу запросило одного з авторів сценарію письменника Ісаака Бабеля, асистента режисера Григорія Гричера, а також театрального режисера Володимира Вільнера, для розробки і зйомок фільмів, пов’язаних з єврейським життям – минулим та сучасним.
Беня Крик – розвінчання міфу
В 1926 році Одеська кіностудія розпочала роботу над першим своїм фільмом з єврейського життя. Фільм цей був актуальним, розповідав про події, які нещодавно минули. А прізвисько його героя було добре відоме всім одеситам – це благородний грабіжник Мішка Япончик, в оповіданнях І.Бабеля виведений як Беня Крик.
Сценарій за мотивами своїх популярних «Одеських оповідань» написав сам Ісаак Бабель. Проте він мав виконати умову студії – у фінальній частині сценарію показати зовсім не героїчну загибель Бені Крика, страченого чекістами. Тобто фінал сценарію міняв концепцію твору та образу головного персонажа, закладену ще в оповіданнях. Чому ж реальний Мішка Япончик був таким популярним в Одесі? Він уособлював своєрідний виклик, який єврейська «вулиця» кидала офіціальній владі- тоді ще царській. Радянська влада розуміла цю небезпеку. Вона спочатку позбавилася авторитетного бандита в реальному житті, а потім поставила перед авторами фільму «Беня Крик» завдання розвінчати на екрані міф, який супроводжував життя улюбленця Одеси.
Для постановки фільму кіностудія запросила молодого театрального режисера Володимира Вільнера. Він не мав досвіду роботи в кіно, проте вмів працювати з акторами. На роль легендарного Бені режисер запросив актора українського драматичного театру Юрія Шумського. У фільмі є чимало ефектних епізодів з одеським колоритом. Переконливо виглядає на екрані виконавець головної ролі. На жаль, як згадував сам режисер, йому доводилось весь час затушовувати бандитську романтику, принижувати образ головного героя. Проте остаточного розвінчання у Вільнера не вийшло, і тому на фільм чекала нелегка доля. Вже після перших кіносеансів «Беню Крика» зняли з екранів. Причиною була «романтизація бандитизму».
В 1927 році нелегка доля спіткала наступний фільм Вільнера на «єврейську тему» під назвою «Наївний кравець» який розповідав про тяжке становище євреїв у прикордонних містечках під час Першої світової війни. Фільм не допустила до показу цензура через надмірний єврейський колорит. ВУФКУ продало картину у США, де вона знайшла свого глядача. А Володимир Вільнер назавжди покинув кіно та повернувся до роботи в театрі.
Гричер та Шолом-Алейхем
В 1926 році українська кінопреса повідомила, що в штат Одеської кіностудії прийнято асистента режисера Григорія Гричера, який тільки но закінчив монтаж експортного варіанта фільму «Еврейське щастя» з англійськими титрами. Григорій Гричер виріс у «штетлі» і дитячі спогади зберіг на все життя.
Тому його робота в кіно була виключно пов’язана з єврейською темою. Цим також пояснюється тяжіння режисера до творів Шолом-Алейхема. Слід відзначити, що за радянських часів видатний письменник був визнаний класиком єврейської літератури, передусім як автор «соціальний», який показав у своїх творах пригноблений стан єврейської бідноти за часів царизму. Постановка фільму за романом Шолом-Алейхема «Мандрівні зорі» стала для Гричера режисерським дебютом. Сценарій фільму написав Ісаак Бабель, а у головній ролі – Рахілі знялась Тамара Адельгейм. Фільм не зберігся.
Відомо тільки, що його показ за межами України був заборонений цензурою через «буржуазність» сюжету. В Україні ж картина пройшла з аншлагами і ВУФКУ продало її до Німеччини та Франції. В 1927 році Гричер розпочав роботу над сценарієм за оповіданнями Шолом-Алейхема «Зачарований кравець»,«Мотеле-син кантора Пейсі», «Ножик». В 1928 році Гричер зняв за цим сценарієм фільм «Крізь сльози». Цього разу режисер не став ухилятись від офіційної лінії. Є у фільмі і соціальні проблеми, і свавілля царської влади.
Але ці колізії не заступили правди в зображенні характерів мешканців «штетлу». Історія про те, як бідний кравець Перчик замість кози купує у багатія-шинкаря козла, завдяки яскравим типажам та грі акторського ансамблю зберегла на екрані ліричну іронію письменника. ВУФКУ продало картину до Латинської Америки та США, де вона мала глядацький успіх. У США німий фільм Гричера віртуозно озвучили мовою «ідиш», а перед фільмом додали коментар від Шолом-Алейхема!
В 1928 році Гричер продовжив роботу над єврейською темою. За відомим оповіданням «Гамбрінус» він зняв фільм «Напередодні», у якому головну роль єврея-скрипаля Сашка-музики виконав видатний український актор Амвросій Бучма. А в 1930 році Гричер у своєму фільмі «Квартали передмістя» розповів про небезпеку побутового антисемітизму. Цей фільм зберігся і дуже помітно, що на роботі режисера позначилось посилення ідеологічного тиску з боку влади.
Євреї на землі
В 1927 році ВУФКУ випустило фільм, який згодом став унікальним документальним свідоцтвом єврейського життя в Радянській Україні. Фільм називався «Євреї на землі» і розповідав про спробу створити в Криму колонії євреїв-землеробів. Цей експеримент фінансувала єврейсько-американська організація «Агро-Джойнт», яка і виступила замовником фільму. Незвичайним для короткометражної (20 хвилин) стрічки був зірковий склад творчої групи. Сценарій написав відомий літератор Віктор Шкловський, написи-коментарі зробив найбільш популярний революційний поет Володимир Маяковський. Його подруга та муза Ліля Брік виступила в ролі продюсерки та була посередником між «Джойнотом» та «ВУФКу». Саме вона запропонувала зняти цей фільм талановитому режисеру Абраму Роому, про якого Шкловський слушно зауважив: «Він був оригіналом, а не копією».
Роом погодився, оскільки його зацікавила тема фільму. Адже це була історія людей, які розлучаються зі своїм минулим аби побудувати нове життя. Зйомки фільму проходили в складних умовах. Колонії єврейських землеробів знаходились у безводних степах північного Криму. Що ж привело в ці місця більш як сто тисяч євреїв, які ніколи не займались сільським господарством? (Царська влада це забороняла).
Головним чином колоністами стали мешканці районів, які опинились в зоні бойових дій спочатку Першої світової, а потім громадянської війни. Ці люди залишились без своїх осель та засобів до існування. До них додались ті, кого вже радянська влада вважала «соціально ворожим елементом» – власники маленьких крамниць та майстерень. Число таких «ворожих елементів» було чималим, тому рішення про заснування землеробських колоній у Криму, приймалося на урядовому рівні. Відомо, що фільм «Євреї на землі» виконав свою рекламно-агітаційну функцію, не можна і сьогодні не помітити творчого потенціалу авторів – добре побудований сценарій, образні титри-коментарі, переконливі типажі колоністів та атмосфера їхнього життя. А що ж єврейські колонії? Вони розвивались досить успішно, поки в тридцяті роки їх примусово не включили до новостворених колгоспів.
Сумна доля спіткала і єврейське кіно з усіма його тематичними та художніми особливостями. В 1930-му році після того як ВУФКУ було ліквідовано, випуск фільмів на єврейську тему в Україні припинили.
Шлях до Бабиного Яру
В 1942 у розпал військових дій в Україні на Київській кіностудії розпочалися зйомки художнього фільму «Райдуга». Знімав фільм добре відомий майстер режисури Марк Донськой. Щоправда зйомки відбувались не в Києві, а в Ашгабаді. Туди, до сонячної Туркменії студію було евакуйовано із столиці України. Фільм розповідав про героїчний спротив українського народу фашистській окупації. Головну роль – селянки Олени Костюк блискуче зіграла українська актриса Наталя Ужвій.
Фільм вийшов на екрани в 1944 році і відразу став народною картиною. Розголос був такий, що фільм подивився президент США Ф. Рузвельт. Він був у захваті і запросив режисера приїхати на прем’єру до США. З Кремля надійшла відповідь, що Донський приїхати не зможе, бо зайнятий постановкою нового фільму на Київській кіностудії. Так в 1944 році Донськой опинився в нещодавно звільненому від окупації Києві, де розпочав роботу над фільмом «Нескорені».
Для режисера цей фільм був ніби продовженням «Радуги», бо також розповідав про стихійний спротив ворогу простих людей. Немає сумніву в тому, що Донськой із повідомлень преси знав про трагедію Бабиного Яру. Немає також сумніву в тому, що він побував на місці трагедії і бачив хронікальні кадри, які знімали там його друзі, українські кінодокументалісти відразу після звільнення Києва. Під впливом цих вражень і з’явилась у сценарії єврейська сюжетна лінія. З боку режисера це був смілий вчинок і влада не пішла на відвертий конфлікт.
Донськой запросив на головні ролі видатних акторів. Робітника Тараса Яценка грав Амвросій Бучма а доктора Фішмана – Веніамін Зускін. Особливо вражає гра акторів в епізоді, коли Тарас побачив, що йому назустріч рухається сумна процесія – старі люди, жінки, діти. Здається цьому натовпу немає кінця. Його охороняють гітлерівці з собаками. Тарас бачить серед натовпу свого доброго знайомця доктора Фішмана і в пояс вклоняється йому. «Це ви мені?- Дивується доктор. «Вам і мукам вашим!» -Відповідає Тарас. В цій сцені найкращим чином проявились властиві режисурі Донського психологічна глибина та трагедійна сила. «Ми не робили дублів, коли знімали цю сцену, – пригадував режисер, – актори зіграли її на одному диханні».
В 1945-1946 роках згадки про події у Бабиному Яру ще не були заборонені у Радянському Союзі. В 1946 році фільм Марка Донського «Нескорені» був представлений на УІІ міжнародному кінофестивалі у Венеції і отримав там Золоту медаль.