Еда Береговська

ЩЕ РАЗ ПРО ДОЛЮ М.Я. БЕРЕГІВСЬКОГО

Я вже двічі писала про свого батька, можна було б, мабуть, цим обмежитися. Але інформаційний простір так у нас тепер розірваний та спотворений, що той, хто тримає в руках 5-й том «Єврейського музичного фольклору», зовсім не обов’язково бачив попередні книги М.Я. Береговського з моїми нарисами про батька, зате йому могли потрапити на очі інші видання, де про Береговського пишуть щонайменше дивні речі. У 1994 році, наприклад, у Москві та Єрусалимі вийшла книга А. Грінбаума «Євреї в Росії», де робота про клейзмерів «Їдише інструменталі музик», надрукована батьком в 1937 році, оголошується підсумковою (с. 70). Довірливий читач і справді подумає, що ця маленька книжечка, чи радше брошура (у ній лише 29 сторінок) була підсумковою на тему. А тим часом 1987 року, тобто за п’ять років до виходу книги А. Грінбаума, московське видавництво «Композитор» випустило солідний том 20 друк. аркушів «Єврейська народна інструментальна музика».
Дальше – більше. На с. 144 автор пише: «Береговський опублікував збірку народних пісень у 1934 році, і, мабуть, майже не постраждав від скорочення наукової роботи у Києві. Незабаром після його смерті в 1961 році побачили світ його «Єврейські народні пісні», відібрані з чотирьох томів народних пісень, які спочатку планувалися на додаток до збірки 1934 року». Хіба про стан справ, відображений у цих датах (навіть якщо додати великий збірник єврейських народних пісень, що вийшов у 1938 році, який вислизнув з-під уваги А. Грінбаума), можна сказати, що Береговський, мабуть, майже не постраждав від скорочення наукової роботи в Києві? Чому ж він так довго мовчав? Зрозуміло, була війна, не до випуску книг із фольклористики було. А потім? Адже для вченого публікація його праць – не просто питання амбіції, це необхідна форма обміну результатами досліджень із колегами! Тому він так довго мовчав, що йому та його співробітникам по Кабінету єврейської культури заткнули рота. Важко уявити собі атмосферу, в якій існували ці люди після арешту Єврейського антифашистського комітету, атмосферу смертельної туги і страху, коли відчуваєш, що кільце стискається тугіше, а змінити нічого не можеш. Стежили за кожним їхнім кроком, за кожним словом! Журнал «З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВС, КДБ» опублікував Спецповідомлення МДБ УРСР з довгим підзаголовком «Про реагування інтелігенції м. Києва у зв’язку з розпуском єврейського антифашистського комітету та арештом єврейських націоналістів», яке було з грифом «1949 р. до ЦК КПб України Хрущова, до Ради Міністрів України Коротченка та до МДБ СРСР Абакумова (Спецвипуск журналу №3/4, Київ, 1998). Невідомий боєць невидимого фронту доносить про мого батька: «Завідувач відділу Кабінету єврейської культури Берегівський сказав: «Я не знаю, як планувати далі свою роботу, бо не знаю, що на мене чекає. Завідувача Кабінету заарештовано, всі приміщення опечатано, співробітники в сум’ятті, тому що не знають, за що заарештовано Співака, і чекають тієї самої долі для себе» (с. 48). Як жити, відчуваючи за своїм плечем смердючий подих переслідувачів? Як жити, коли заняття єврейським фольклором стає злочином? На ці запитання немає відповіді. Але ясно, що стверджувати, ніби Береговський «майже не постраждав від скорочення наукової роботи в Києві», не можна навіть імовірно. Ось чому я вирішила, що і в цьому томі треба точно і правдиво розповісти про життя батька. А так як краще, ніж я це вже зробила, мені не зробити, я просто повторю свій біографічний нарис з книги «Арфи на вербах», усунувши неточності, що є там, і доповнивши його деякими суттєвими деталями і свідченнями.
Батько народився 1892 року у маленькому українському селі Термахівка Київської губернії. Точної дати свого народження він сам не знав і довільно назвав для документів 16 грудня – день, коли народилася моя старша сестра. Я пам’ятаю, дівчинкою дивувалася цьому чудовому збігу – що тато та Іра народилися в один день, і тільки за три роки до смерті батька дізналася, в чому справа. Відповідаючи на наші вітання, він писав: «Я себе цього дня завжди ніяково відчуваю. Тому причиною ціла низка мотивів, з яких головний – відчуття незручності, коли зосереджують увагу на твоїй персоні. У моєму дитинстві і в середовищі, в якому я ріс, <…> святкуванню дня народження не надавали ніякого значення, і я, ймовірно, ввібрав у себе байдуже ставлення до цієї події.
<…> Слід до того ж пам’ятати, що це умовне поняття, тому що насправді я день свого народження не знаю, – для цього треба було б роздобути єврейський календар за відповідний рік і встановити дату, на яку припадає третій день свята Маккавеїв (Ханука). <…> Самому не варто займатися такого роду дослідженнями».
Я навела цю велику цитату не стільки тому, що вона визначає дату народження батька – 28 грудня, скільки тому, що дає про нього деяке уявлення: все життя батько був зосереджений не на «своїй персоні», а на своїй справі. Він настільки був неуважний «до своєї персони», що я ніколи не бачила татових дитячих та юнацьких фотографій. Не міг він зовсім не фотографуватися – наприклад, для гімназичного атестата зрілості? Він не зберігав свої фотографії. Найперший з наявних у нас знімків, де він сфотографований зі своїми учнями з «Культур-ліґи», належить до 1923 року, коли йому був уже 31 рік.
Він народився у сім’ї скромного вчителя хедера. Незабаром Береговським довелося покинути Термахівку, бо це українське село не входило до межі осілості, де євреям дозволялося жити за тодішніми законами. Переїхали до містечка Макарів. У сім’ї було четверо дітей, жили тісно, важко. З розповідей дідуся я пам’ятаю, що маленький Мойшеле, завжди напівголодний, чіплявся до матері: «Мамо, а що в нас буде завтра на сніданок? А на обід? А на вечерю?» Напевно, ці «ритуальні» розпитування допомагали обдурити голод. Забігаючи наперед, скажу, що матеріальні труднощі переслідували батька майже все життя. З шістдесяти восьми років, що він прожив, навряд чи набереться десять – п’ятнадцять відносного добробуту.
Але турбота про хліб насущний не стала головним змістом його життя. Він дуже рано полюбив музику. У дитинстві співав у синагогальному хорі. Там він засвоїв якісь початки теорії музики, сольфеджіо та мріяв про подальшу освіту. Заради цього з одинадцяти років він став проходити у приватних вчителів загальноосвітні предмети російською мовою, а у тринадцять сам, без дорослих, поїхав до Києва. Заробляючи на життя уроками, він у 5-й Київській гімназії екстерном складав іспити на атестат зрілості. Втративши голос, продовжував заняття з теорії музики та сольфеджіо, пізніше почав вчитися грі на віолончелі. З 1912 грав в оркестрах, а в 1915 вступив до Київської консерваторії в клас віолончелі професора Фрідріха фон Муллерта. З наступного року батько почав вивчати теорію композиції – спершу у Київській консерваторії у Б. Л. Яворського, а потім у Петроградській (клас професора М. О. Штейнберга). Так він навчався – від синагогального хору до віолончелі та теорії композиції – щоб зрештою прийти до музичної етнографії. Водночас батько багато й захоплено працював — викладав музику у київських єврейських школах та гімназіях, керував єврейським самодіяльним хором київського відділення «Товариства єврейської народної музики». Протягом 1917-1920 років виступав з цим хором у багатьох концертах.
З 1918 року батько почав активно співпрацювати з «Культур-ліґою» – організацією, яка мала долучити до культури широкі єврейські кола, відкриваючи їм те, чого позбавляла їх до революції межа осілості, відсоткова норма. Навколо «Культур-ліґи» згуртувалися молоді ентузіасти – музиканти Д. С. Бертьє, М. М. Грінберг, І. С. Рабінович, Р. І. Зарицька, Н. П. Улицька та інші, які жили музикою та самозабутньо долучали до неї обдарованих дітей та дорослих.
Коли згодом причетні до «Культур-ліґи» люди – і вчителі, і учні, – говорили про те, яке місце вона посідала у їхньому житті, у них спалахували очі… Сюди приходили цілими сім’ями. Одне за одним, наприклад, з’явилися і «вкоренилися» у «Культур-лізі» четверо дітей робітника І. Ратманського. Усі вони – Надя, Люба, Віра та Абраша – були винятково музичними. Професією музика стала лише для Віри, яка рано померла талановитою піаністкою. Але й інших музика супроводжувала все життя. Пам’ятаю, яке величезне враження справила на мене кіномонтажерка Надія Ісаївна Ратманська, з якою ми випадково зійшлися в Москві у будинку І. С. Рабіновича. Вона раптом підійшла до рояля і бравурно зіграла великий фрагмент 9-ї симфонії Бетховена. Як її брат та сестри, вона навчалася у дитячій музичній школі, яку М. Я. Береговський організував за дорученням музичної секції «Культур-ліґи» у 1920 році. Сам він керував у цій школі хором. Це був дуже щасливий час у його житті. З фотографії того часу дивиться на нас молодий учитель музики з романтичним бантом замість краватки в оточенні своїх учнів. Економіст Любов Ісаївна Ратманська згадує: «Мойсей Якович відкрив нам світ чудової музики. Не лише єврейського фольклору, а й музичної класики. Поряд із єврейськими піснями ми співали у дитячому хорі «Реквієм» Моцарта, пісні Бетховена, Шуберта, Гріга. Любов до справжньої музики, пробуджена у «Культур-лізі», залишилася назавжди».
У 1922-1924 роках він викладав спів у 48-му єврейському дитячому будинку Петрограда. Там було зібрано знедолених дітей з України, які осиротіли після погромів. Вчителі всіляко намагалися внести радість у їхнє життя. Дітей водили у філармонію, в оперу. Усім запам’яталася постановка «Казки про царя Салтана», яку здійснив з вихованцями мій батько. Б. М. Гейбер, завуч дитбудинку № 48, переслала мені листа колишньої вихованки Соні, яка писала про це: «Я сама була присутня на репетиціях. Досі пам’ятаю кожну арію з цієї опери. Пам’ятаю, як ми всім дитбудинком пороли мішки, фарбували їх у червоний, жовтий та зелений кольори, шили з них костюми бояр та челяді. Пам’ятаю костюм царівни, пам’ятаю навіть ім’я дівчинки, яка співала арію царівни… Пам’ятаю, що всі ми, весь дитбудинок, «жили» цією оперою. Навіть кухарка наша, стоячи біля плити, співала арію Гвідона». Прем’єра відбулася 1 червня 1924 року. Партію царя Салтана співав п’ятнадцятирічний Борух Маргуліс, і хоча, як висловився відомий журналіст, що побував на виставі, він більше був схожий на Салтановича, ніж на Салтана, але Римський-Корсаков вийшов справжній. Вистава мала гучний успіх. Його повторювали кілька разів і в Павловську, куди дитбудинківців вивезли на літо.
У 1922 році батько одружився з Сарою Йосипівною Паз, вчителькою з того ж дитячого будинку. Мама була напрочуд добра людина. Вона мала дар активної доброти, який так рідко зустрічається. Народилася вона у Сімферополі, рано залишилася круглою сиротою та жила в родині начальниці гімназії (пам’ятаю, що ту звали Надія Степанівна). Мама викладала у молодших класах рукоділля та одночасно закінчувала екстерном гімназію. Коли вона почала заробляти і хотіла повернути Надії Степанівні гроші, які вона витратила на неї, Надія Степанівна відмовилася. «Не поспішай, – сказала вона, – ти їх повернеш. Але не мені, а тим, хто цього потребуватиме». І мама все життя платила цей свій обов’язок.
У татовій роботі мама брала участь спочатку тим, що мужньо задовольнялася малим, вміла буквально з нічого приготувати смачний обід («капцанський обід», як вона, сміючись, говорила), зі старих татових штанів пошити ошатну спідничку сестрі, і ніколи не вимагала, щоб батько “заробляв гроші”. Адже він міг давати уроки, щоб поліпшити таким чином матеріальне становище сім’ї, але він вважав за краще збирати пісні, а не гроші, і мама повністю його в цьому підтримувала.
Після петроградського дитячого будинку була робота в Малахівській дослідно-показовій школі під Москвою, де Ю. Д. Енгель зібрав цікавих, творчих викладачів (малювання там якийсь час вів Марк Шагал), а в 1926 році батько повернувся до Києва і став завідувати дитячим відділення музичної школи.
Батько завжди намагався робити все якнайкраще. Гранично поблажливий до інших, до себе він був дуже вимогливий, і нас із сестрою навчав того ж. Коли я, працюючи в донбаському шахтарському селищі вчителькою німецької мови, попросила його підібрати якісь матеріали для вечора, присвяченого Моцарту, батько так виклав у листі своє культуртрегерське кредо:
«Переходжу до твоїх, Едочко, справ. Про музичну роботу у школі. Питання це дуже важке. Я за характером не зношу паперових квітів, особливо натиканих у живому саду чи полі. Сад і поле потрібно зорати, удобрити, посадити зерна або розсаду, після цього треба поливати, розпушувати ґрунт і т. д. і т. д. Тільки тоді буде добрий урожай». Далі він пропонує докладну програму дій для того, щоб заохочувати учнів до серйозної музики. І кінчає так: «Мені здається, що якщо вже витрачати час на такого роду роботу, то треба б почати з організації невеликого оркестрика (народні інструменти – мандолини та ін. – якщо вирішиш це зробити, я тобі відповідну літературу надішлю) , обов’язково грати за нотами, а не по слуху. Паралельно з цим і невеликий хор чоловік на тридцять. Співати на два голоси. Якщо тебе все це приваблює – я зроблю все, що потрібно». Така «максималістська» програма позакласної роботи не здається йому надмірною для учительки-початківці іноземної мови, що починає, він сам не вміє працювати інакше.
Максималізм цей проявився повною мірою, коли у 1927 році батько розпочав головну справу свого життя – збирання та вивчення єврейського музичного фольклору. Він довго шукав у музиці «своє». Спершу думав стати співаком, потім хотів стати віолончелістом, хором диригував, навіть у композитори готувався. Йому було вже 35 років, коли він почав серйозно збирати та вивчати єврейські народні пісні, і тут усі метання скінчилися. Він зрозумів – це його справа назавжди. Власне, інтерес до музичного фольклору був у нього давно. Але лише з 1927 року він зміг зайнятися ним глибоко та систематично. Цьому сприяв Климент Васильович Квітка, який завідував тоді Кабінетом музичної етнографії української Академії наук. Під його керівництвом М. Я. Береговський освоїв необхідні фольклористу методологічні навички та основну наукову літературу з музичної етнографії. Батько на все життя зберіг пієтет стосовно Климента Васильовича, пієтет, який вселив і нам із сестрою. Пам’ятаю, коли ми опинилися в 1943 році в Москві і Климент Васильович, який на той час уже працював у Московській консерваторії, вперше прийшов до нас у гості – невеликого зросту, рухливий, із чорною «академічною» шапочкою, якою я ні на кому доти досі не бачила, – у мене було навіяне татовими розповідями відчуття, що до нас прийшов ожилий монумент, легендарна особистість, найкращий фольклорист. Подумати тільки, що він у молодості був одружений із Лесею Українкою та записував українські народні пісні «з голосу Лесі»! Серед паперів мого батька, які зберігаються зараз в архіві Російського інституту історії мистецтв у Петербурзі, є коротка характеристика наукової діяльності Климента Васильовича Квітки, з якої видно, наскільки високо він цінував свого вчителя.
Самостійну роботу фольклориста він розпочав скромно – з організації комісії для вивчення єврейської народної музики при кафедрі єврейської культури Академії наук. Комісія діяла, як тепер кажуть, на громадських засадах. Але вже через два роки батько був зарахований до Інституту єврейської пролетарської культури, а потім багато років завідував відділом музичного фольклору в Кабінеті єврейської культури.
Коли батько розпочав роботу в Інституті єврейської культури, там не було жодних матеріалів з музичного фольклору. Почалося енергійне цілеспрямоване збирання. На початку війни фонотека фольклорної секції налічувала понад 1200 фоноваликів – близько трьох тисяч записів, з яких понад 600 тато фонографував особисто. Було зібрано також велику кількість нотних записів, зроблених на слух безпосередньо від виконавців – до 4000 номерів. З них понад тисячу батько записав сам. Прийшовши до головної справи свого життя, він пристрасно, фанатично віддавався роботі.
Щоліта замість відпочинку він вирушав з фонографом в експедицію і радів численним знахідкам і відкриттям, записуючи від різних виконавців за допомогою фонографа і на слух єврейську народну музику в усьому розмаїтті її форм. Збереглася стара аматорська фотографія, на якій тато сидить перед фонографом у білій сорочці, білих полотняних штанах та білих туфлях (були у нього такі парусинові туфлі, які він акуратно начищав зубним порошком). Труба фонографа спрямована на жінок, які сидять біля будинку, які вишивають і, очевидно, співають.
Він записував єврейські мелодії від письменника Давида Бергельсона та сліпого жебрака, який живе в Києві з 1915 року, від колгоспника з колонії «Шолом-Алейхем» Миколаївської області та шевця з Білої Церкви, від робітниці одеської щетинної фабрики та домашньої господині з містечка Ушомир Житомирської області, від кримського ткача, що перейняв спів у клейзмерів у містечку Богуслав, від херсонського бухгалтера, від артиста Соломона Міхоелса, від флейтиста-перукаря зі Славути. Він поспішав записати все, що зберегла людська пам’ять, начебто передчував катастрофу, яка майже поголовно знищить тих, хто зберігає у своїй пам’яті єврейську музику.
З осені до весни батько систематизував та вивчав зібраний матеріал. Щовечора, прийшовши з роботи і перепочивши годинку-другу, він сідав за письмовий стіл і сидів допізна, аналізуючи і обробляючи зібране і з жалем відриваючись від своїх занять. Я згадую, як, збираючись із мамою в гості і вже одягнувшись, він раптом запропонував, якось винувато посміхаючись: «А давай, Сарінько, не підемо нікуди. Тож сьогодні добре працюється!». Але я не хочу, щоб у читача склалося враження, ніби мій батько був анахорет-подвижник, чи, краще сказати, єшиботник. Йому було властиве життєлюбство. Його обличчя найчастіше бачиться мені усміхненим – така в нього була «трикутна» посмішка. У дитинстві батько приділяв мені порівняно мало часу: моє дитинство припало якраз на десятиліття найінтенсивнішої роботи над збиранням та науковим осмисленням єврейського музичного фольклору. Але він вносив у наші будні елементи фантазії та навіть театральності. Мама вранці рано тікала на заняття (вона навчалася в медінституті, коли я була дитиною), а сніданком мене годував тато, який йшов на роботу пізніше, до десятої. Він наливав мені чаю і тонко намазував олією величезний шмат хліба. Я вередувала, не хотіла їсти щодня одне й те саме, і тато витончувався, вигадуючи різні ігри. Наприклад, нарізав шмат на маленькі шматочки – це були «пиріжки», робив мені паперові «гроші», і ми грали в магазин. Я купувала пиріжки, які мала відразу з’їдати. А коли я казала, що більше не можу, ні крихти більше не поміститься, він кликав мене до себе, брав мій палець, натискав їм на мій живіт і казав: «Бачиш, скільки ще порожнього місця лишилося!» Взагалі він часто вносив якісь ігрові моменти до нашого спілкування. Любив свята. Пам’ятаю, якось на мій день народження він влаштував лялькову виставу до мого захоплення і захоплення всіх гостей мого віку. Сховався за ширму, і перетворився на Петрушку; вимовляючи якісь привабливі репліки, вступаючи в діалог з публікою.
Із задоволенням навчався робити своїми руками те, чого ніколи раніше не робив. Коли ми наприкінці війни повернулися до Києва та отримали дві дуже занедбані кімнати, він із мамою затіяли самі їх ремонтувати. Тато розфарбував у ніжні пастельні тони ліпнину на стелі, дістав спеціальний валик, щоб накатати на гладких стінах малюнок «під шпалери». Біля узголів’я тахти зробив з фанери високу вузьку шухляду для постільної білизни, відшкурив усе наждаком, пофарбував, відлакував і дуже пишався цим своїм твором.
А з довоєнного свого дитинства згадую вечори, коли батько музикував на нашому старому беккерівському роялі. Шопен і Гріг, яких я, забравшись під рояль, де так чудово гули струни, слухала у його виконанні, залишилися на все життя моїми улюбленими композиторами.
І в науці вузькість не була йому властива. Займаючись переважно єврейським фольклором, батько намагався завжди «вийти за межі», включити головний предмет свого наукового інтересу до широкого контексту світової культури. Я пам’ятаю збірку українських пісень Харкова з вишитою хрестиком закладкою, пам’ятаю різні національні епоси, які він читав мені вголос, коли я була дівчинкою, бо йому було цікаво їх читати. Він записував пісні маріупольських греків та циган, болгар та чехів, записав у селі Кам’янка українське весілля.
Війна перервала збиральну діяльність М. Я. Береговського. У її вогні зникли майже всі його інформанти. Війна пройшлася і по сім’ї Береговських. Його батько не схотів евакуюватися. “Хочу померти у своєму ліжку”, – сказав він. І загинув у Бабиному Яру. Жодна із трьох сестер мого батька не пережила війну. Молодша, лікарка Марія Яківна Береговська, мобілізована в перші дні війни, одразу потрапила під Києвом в оточення. Обмінявши годинник на селянський одяг, вона пішки – від села до села – пробиралася через лінію фронту, старанно уникаючи слів зі звуком «р», бо трохи картавила. Вибравшись з оточення, вона пройшла всю війну з діючою армією і вже наприкінці, в дні наступу, перенесла на ногах грип, що закінчився важким ускладненням, що призвело до повного паралічу та смерті.
Мого батька теж призвали до армії, але через місяць демобілізували, бо він заміняв директора і мав здати печатку та документи. Разом із Українською Академією наук батько опинився в Уфі. Незважаючи на голод, холод, відсутність необхідних матеріалів він продовжував займатися своєю справою і вірив, що це потрібно і важливо навіть у такі тяжкі часи. Він вивчав башкирський музичний фольклор та народно-пісенний репертуар українців, які потрапили до Башкирії ще за Катерини. В.Я. Батенко, відомий український етнограф, який живе в Уфі, використовував його записи у своїх книгах 90-х років.
Під час війни, 1944 року, батько захистив у Московській консерваторії кандидатську дисертацію про єврейську інструментальну музику. Лікарську ж дисертацію про пуримшпилі – народні музично-театральні вистави, – яка була готова до 1946 року, захистити вже не вдалося: розпочалася кампанія боротьби з низькопоклонством перед Заходом. Ідеї ​​цієї праці, яка розкривала глибинні зв’язки єврейського народного театру із західним, виявилися «непрохідними», недисертабельними, а кривити душею задля кон’юнктури батько не хотів.
У повсякденному житті батько був скромний, м’який і поступливий чоловік, вважав за краще згладжувати гострі кути в побутових негараздах. «Не поглиблюйте тез!» – повторював він, коли вдома виникали якісь тертя через дрібниці. Він був поблажливий до чужих слабкостей, короткозорий в оцінці життєвих неприємностей («Вічно у тебе рожеві окуляри!» – говорила мама), але у всьому, що стосувалося наукових поглядів, батько виявляв залізну твердість. Він міг помилятися, до деяких своїх ранніх поглядів на фольклор він згодом ставився критично, але ніколи не прагнув пристосуватися до вимог моменту, поступитися тим, що вважав істиною.
1944 року, коли Київ звільнили, співробітники Кабінету єврейської культури повернулися додому, на згарищі. У листопаді-грудні того ж року батько їде з експедицією до Чернівецької області, а у серпні-вересні 1945 року до Вінницької – до місць єврейських гетто. За скупими рядками звіту про фольклорну експедицію відчуваєш потрясіння від кошмарів геноциду та захоплення людьми, які й перед смертю не переставали співати. «Чим більше ми пізнавали жахи, нелюдські умови життя євреїв у таборах і гетто, тим важче було уявити можливість існування пісні у цьому побуті». Проте «вже чернівецька експедиція дала багато матеріалів для того, щоб зробити висновок, що пісня, як і мистецтво взагалі, займала чільне місце в житті табору та гетто». Від тих поодиноких в’язнів гетто, які якимось дивом залишилися живими, батько записав сімдесят пісень, створених і лунали серед смертників. Ці матеріали лягли в основу роботи про єврейський фольклор воєнного часу.
Три повоєнні роки виявилися для батька дуже плідними. Фонографічну колекцію, залишену під час евакуації в Києві, повернули її законному господареві – Кабінету єврейської культури. Крихкі воскові валики виявилися дуже міцними – вони пережили Гітлера. Потім при ліквідації Кабінету вони кудись згинули на довгі роки. Ходили навіть чутки, що їх винищили. На щастя, чутки виявилися хибними. Воскові валики пережили й Сталіна. Але це все потім…
Знову знайшовши свої безцінні записи, батько систематизував їх, розмірковував, писав, доопрацьовуючи свою капітальну працю про єврейському музичному фольклорі, розпочату ще до війни. У своїх довоєнних фольклорних експедиціях він збирав не тільки народні пісні та клейзмерську музику. Вже 1936 року він став збирати матеріали про єврейський народний театр. Дослідження про музично-театральні уявлення завершило п’ятитомник М. Я, Береговського «Єврейський музичний фольклор»*, який має таку структуру:
Том 1. Робочі та революційні пісні. Пісні про рекрутчину та війну.
М., Музгіз. 1934;
Том 2. Любовні та сімейно-побутові пісні.
Том 3. Єврейська народна інструментальна музика. М., «Радянський композитор». 1987;
Том 4. Єврейські народні наспіви без слів. М., “Композитор”, 1999;
Том 5. Єврейські народні музично-театральні вистави. К., Інститут Юдаїки, 2000.
У перші повоєнні роки батько задумав і підготував до друку ще цілу низку монографічних статей з єврейського фольклору, а в Київській консерваторії відновив курс музичного фольклору народів СРСР.
Але настав зловісний сорок дев’ятий рік, і незабаром після загибелі С. Міхоелса, грубо інсценованої як нещасний випадок, і знищення Єврейського антифашистського комітету прийшла черга Кабінету єврейської культури. Кабінет зачинили. Співробітники один за одним, починаючи з директора, зникали у катівнях МДБ. Для мого батька очікування на арешт розтяглося на рік. Який це був болісний рік! Якось уночі я мимоволі підслухала розмову батьків, яка врізалася в мою пам’ять назавжди: «Мойсею, ну не можна ж просто так сидіти і чекати, треба щось зробити!» «А що я можу? Якби я робив щось злочинне чи погане, я б перестав, а так – що я можу?»
До арешту мій батько встиг повною мірою зазнати ще й гидоти антикосмополітичної кампанії. Хтось із тодішніх керівних антисемітів «призначив» його безрідним космополітом, і батька обплювали на зборах у консерваторії. Тон задав доповідач В. Довженка, який заявив: «Невіглас, вигодовування буржуазних націоналістів Берегівський стверджував, що народ взагалі не прагне зберігати свої національні риси. З позицій ворожих виродків він стверджував, що Велика Жовтнева соціалістична революція знищила ґрунт подальшого розвитку народної творчості». Після цього кожен із виступаючих вважав своїм обов’язком лягти «безрідного космополіта» Береговського. А коли батько намагався добитися справедливості — пояснити, що ніякий він не формаліст і ніколи не думав охаювати українську народну творчість, його криками та улюлюканням зігнали з трибуни. Хто з організаторів цієї вистави дбав про справедливість? Збереглася чернетка записки, яку батько направив до президії зборів:
До президії зборів ССКУ від члена РСКУ М.Я. Берегівського
Заява
Виступаючий 13 ІІІ в дебатах по докладу В. Д. Довженко оратор Гордійчук сказав, що я вважаю, що українцям не слід займатися музичною діяльністю (точних слів оратора не пам’ятаю). Мені такий факт невідомий. Вважаю, що зборам треба було б конкретно сказати, де і кому я висловлював подібне. Прошу президію вимагати цього від гр. Гордійчука, інакше може бути відкритий простір для будь-яких голослівних тверджень.
М. Береговський 14. ІІІ. 49 р.
Всесильні режисери, які підготували все дійство, залишилися в тіні, але добре відомі імена акторів, які старалися на авансцені. Згаданий у записці М. Гордійчук був аспірантом консерваторії, з яким М. Я. Береговський ділився своїми знаннями у фольклористиці. Обмовивши мого батька і усно – на зборах, і письмово – в газеті «Радянське мистецтво» (17. ІІІ), він надав неоціненну послугу слідчому Куценку: запропоновані Гордійчуком формулювання були використані пізніше як звинувачення, пред’явлені слідчим ув’язненому Береговському, а газета залучена до справи. (Зауважу в дужках, що кар’єра, розпочата настільки багатообіцяюче, блискуче здійснилася, і М. М. Гордійчук, який згодом став доктором мистецтвознавства, професором, заступником директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, фігурує в «Музик» однією палітуркою з наклепованим ним фольклористом М. Я. Берегівським, композитором М. А. Гозенпудом, музикознавцем І. Ф. Белзою та іншими).
«Безрідного космополіта» Береговського виключили зі Спілки композиторів та вигнали з консерваторії. Він влаштувався викладачем сольфеджіо у музичній школі, де працював до 18 серпня 1950 року, до дня арешту. Відомо, що робив він напередодні арешту. Переді мною надруковане на машинці Посвідчення, підписане директором Кусевицьким: «Пред’явник цього, викладач Вечірньої Музшколи для дорослих тов. Берегівський М. Я. прямує на Пивзавод щодо виявлення талановитої молоді на вашому підприємстві для навчання у Вечірній Музшколі без відриву від виробництва». І дата – 17 серпня 1950 р. А назавтра за ним прийшли, і життя потекло зовсім по іншому руслу.
…Обшук тривав усю ніч. Так як ніяких по-справжньому компрометуючих матеріалів не було, брали все, що потрапить під руку. Взяли мій записник з віршами, серед яких були і вірші Єсеніна, який вважався неблагонадійним, занепадницьким поетом. Книга, як я дізналася пізніше, фігурувала під час слідства – батькові між іншим ставили у провину, що погано виховав дочку. А мої зошити з арабської мови, конфісковані тоді ж (я відвідувала в університеті гурток професора Тауфіка Кезми на історичному факультеті), були прямо витлумачені потім, як доказ підготовки до шпигунської діяльності на території Палестини. Заодно експропріювали гарну лампу на роялі, крісла та інші речі, які сподобалися, — ніби батько був не «ідеологічним ворогом», а злодієм, що зарвався. Його відвезли на світанку. А ми тим часом були у Чорнобилі – вивезли на свіже повітря маленьку доньку сестри. Ніколи не забуду того страшного серпневого дня, коли зять приїхав із Києва і сказав: «Мойсея Яковича забрали».
У нас досі зберігається переписаний маминою рукою «Реквієм» Ахматової. Мама годинами вистоювала під воротами МДБ на Ірининській, сподіваючись щось дізнатися, передати татові якусь їжу. Спочатку вона поверталася додому ні з чим, оскільки тато, з погляду слідчого, «неправильно поводився» — відмовлявся визнати себе злочинцем. Потім передачі почали приймати.
Про те, що було з батьком після арешту, від нього я знаю мало. Батько взагалі був людиною стриманою, небагатослівною, а цієї теми йому, як видно, і зовсім не хотілося торкатися. Якось лише сказав, що нікого не обмовив, не «потопив», коли мучили слідчі. А ще одного разу розповів, як стало страшно, коли в сусідній камері пролунав жіночий крик і батькові здалося, що я кричу. Перебираючи після смерті батька паперу, я знайшла копію «скарги в порядку нагляду», надісланої генеральному прокурору, коли батько домагався реабілітації. З цього документа видно, які сміховинні звинувачення йому висувались. Батько послідовно їх викладає та спростовує. Наведу лише одну цитату: «Зі свідчень заарештованого поета Г. я зараз пам’ятаю, що він ніби давав мені інструкції, як вести націоналістичну роботу під час моїх експедицій зі збирання зразків єврейського музичного фольклору. Можна було б подумати, що перед нами маячня хворого чи підлість наклепника, але швидше за все це вимушено підписаний, кимось зроблений матеріал. Істини тут ні на волосся. Заявляю, що з Г. я ніколи не говорив про свою експедиційну роботу і ніколи не чув від нього жодних інструкцій про якусь антирадянську націоналістичну роботу».
Слідство велося, як писав батько у тому самому документі, «неправильно, незаконно і обурливо»: «Перший час у процесі слідства я намагався – і майже завжди безрезультатно – боротися за точний і повний запис моїх відповідей при складанні протоколів. Незабаром я був доведений до такого фізичного та морального стану, що вже не міг ні чинити опір, ні стежити за точністю протокольних записів. Безсонні ночі, часті серцеві напади як під час слідства, так і в камері, майданна лайка та погрози застосувати фізичні методи впливу до мене та репресії щодо моєї родини – все це остаточно підірвало мої сили, єдиним моїм бажанням було якнайшвидше позбутися мерзенних актів свавілля , знущання та насильства, які застосовували мої слідчі. Я підписував протоколи, не маючи змоги вникати у їхній сенс».
У щоденнику мого чоловіка В. С. Баєвського зберігся такий запис, у якому «по свіжих слідах» зафіксовано уривки усних спогадів мого батька:
«Слідство тривало кілька місяців. Фурункульоз. Молода лікарка грубо віддирала бинти.
Потерпав без куріння. Коли приводили на допит, жадібно вдихало просочене димом цигарок повітря. Не били. Катували безсонням: вночі допити, вдень не давали спати.
Слідчий шив шпигунство. Насміхався з роботи М. Я., з відібраної в нього Біблії. М. Я. сказав:
– Прочитайте Пісню Пісень.
Слідчий прочитав і був вражений.
Після закінчення слідства запитав:
– Що робитимемо з усім цим?
Паперами М. Я., рукописами робіт з єврейського фольклору була набита шафа.
М. Я. попросив віддати дружині.
Навіщо їй ця нісенітниця?
М. Я. розлютився і закричав, що це плоди всього його життя.
І – разюче – після закінчення слідства дружині повідомили, що вона може забрати рукописи. Повернули всі, навіть із перекладами та коментарями якогось покидька».
7 лютого 1951 р. відбулося засідання особливої ​​наради, горезвісної трійки, яка надходила з невинними за формулою: «нанівець і суду немає». Батька було заочно засуджено за «групову антирадянську агітацію» і засуджено до 10 років ув’язнення в таборах особливого режиму. Перед відправкою до табору йому дозволили побачення з мамою. Зі властивою йому наївністю тато сказав: «Я ні в чому не винен! Це якась жахлива помилка. Я буду скаржитися. Я до Сталіна дійду!»
Далі був табір у Тайшеті. Наведу ще один уривок із щоденникових записів В. С. Баєвського, зроблених відразу після ще однієї розмови з моїм батьком на табірну тему:
«В’язень-інтелігент не міг впоратися з конем і просив його:
Але будь-ласка.
У таборі під Тайшетом М. Я. спочатку працював на лісоповалі. Нести колоди доводилося вузькою дорогою. Охорона попереджала:
Крок праворуч, крок ліворуч розглядається як втеча. Стріляємо без попередження.
М. Я. працював у парі з Веневітіновим, нащадком (по бічній лінії) поета. Після революції той емігрував, осів у Югославії і наприкінці війни був «звільнений». Щоб спритніше розгорнути колоду, він однією ногою зійшов з дороги. Пролунав постріл, і Веневітінов упав мертвий.
Втечу ув’язненого запобігли, так вважалося. Охоронець – убивця отримав 90 рублів та два тижні відпустки. Я сказав:
– Як же можна заради грошей та відпустки вбити людину?
– Іуда це зробив за тридцять срібняків, – сказав М. Я.
Потім М. Я. доручили організувати хор. У його хорі співали перша скрипка оркестру Великого театру, литовські музиканти. Після розповіді про табір:
– А який висновок? Усюди є люди і всюди можна жити».
Засуджений у справі № 149640 отримав можливість переконатися, що співають не лише у гетто, влаштованому гітлерівцями, а й у радянському концтаборі. У грудні 1953 року хор посів перше місце по Оеєрлагу. На прохання батька я розшукала та надіслала йому ноти «Нученьки» Рубінштейна. «Ночко темна, скоро минеться вона», – співали зеки, якими він диригував. Чи вірив батько, що ця табірна тема скоро пройде? Доля розпорядилася так, що з десяти років, визначених особливою нарадою «за наклеп на радянську дійсність» та інші «злочини», батько відсидів лише половину. У 1955 році він був випущений на волю, але не виправданий, а «недугою» – без права повернутися додому і взагалі без будь-яких прав, крім права не сидіти за колючим дротом. Довелося ховатися у комуналках друзів, де його не знали сусіди. Мені розповідала Б.М. Гейбер, у якої в Москві він у свій час жив, що після візиту дільничного, коли батькові півгодини довелося ховатися в туалеті (дільничний прийшов зовсім не через нього, але батько цього не знав), він повернувся в кімнату і зі сльозами на очах сказав: «За що це мені?». Багато місяців тягнеться якийсь страшний кафкіанський процес: обвинуваченого, викинутого з місць ув’язнення як знесилена, безсила, а тому не небезпечна істота, не хочуть навіть вислухати, коли він намагається домогтися, щоб йому сказали конкретно, в чому його злочин, довести, що він такий, як усі, а не ворог усім. Серед паперів, що залишилися після смерті батька, збереглися копії 19 (!) Звернень до різного високого начальства від Генерального прокурора Руденка до першого секретаря ЦК КПРС Хрущова. На зшитих чорними нитками замість скріпок листках, де М. Я. Берегівський все знову і знову апелює до навмисно глухих суддів, за сухими словами, що відповідають казенному характеру документа, іноді чується жива інтонація болю та обурення:
«…я три рази звертався до Прокуратури СРСР з проханням розібратися і зняти з мене (так само, як це зроблено щодо моїх товаришів по службі) ті найважчі, але цілком надумані звинувачення, які за інерцією продовжують тяжіти наді мною, і тричі Прокуратура СРСР відмовляє мені , визнаючи приписані мені звинувачення, отже, і засудження з них цілком правильним. Однак даремно я питаю, які ж це звинувачення. Це продовжує залишатися таємницею, що ретельно приховується. Засуджуючи мене знову і знову (бо кожна відмова – це повторне засудження), мені, як і за днів Берії та Особливої ​​Наради, не хочуть сказати, за що ж. Це, мовляв, таємниця»,
«Багато місяців я домагаюся прийому у Генерального прокурора Руденка або хоча б його заступника, три рази я спеціально приїжджав із цією метою до Москви, але добитися прийому мені так і не вдалося.
2 липня я був допущений на прийом до заступника начальника відділу зі спецсправ Холявченка.
Замість серйозного аналізу моєї справи – у відповідь на моє прохання повідомити мені мотивування відмови – я почув від тов. Холявченко незрозумілі заяви, як-от: «Ви самі знаєте, в чому вас звинувачують» тощо. Після моїх наполегливих вимог тов. Холявченко сказав мені, що мій «злочин» полягає в тому, що 1920 р. я був членом організації «Культур-ліґа», крім того, я вів погані «розмовники».
Абсурдність звинувачення, висунутого мені тов. Холявченко, прямо кричачи! Чи можна на підставі «розмовників», які я нібито вів, звинуватити людину та засудити її на 10 років?
Що ж до «Культур-ліґи», то це була культурно-освітня організація, яка незабаром після лютневої революції об’єднала стихійно виниклі єврейські демократичні установи – школи, бібліотеки, вечірні курси, гуртки художньої самодіяльності та ін. Приблизно у 1923 р., організовані «Культур-ліґа», – у тому числі й музична школа, якою я завідував, – перейшли у відання відділу народної освіти. «Культур-ліґа» ніколи не зазнавала обмежень та репресій, навпаки, вона всіляко підтримувалася.
Наприкінці нашої розмови з тов. Холявченко я заявив, що домагатимуся уважного перегляду моєї справи, що я знову опротестую рішення Особливої ​​Наради. Тов. Холявченко сказав мені, що відповідь на мою нову скаргу буде такою самою, як і на попередні, тобто. негативний. І справді, на мою скаргу від 6 липня ц.р. – Як мені повідомила 15 жовтня прокурор тов. Аксьонова – мені знову відмовлено».
Втягнутий розвитком подій у все це кафкіанство, батько всерйоз починає доводити, що не охаював українські народні пісні, не говорив, як стверджує М. Гордійчук, ніби народна творчість відмирає після Жовтневої революції, і називає різних авторитетних учених та видатних діячів української культури, які можуть підтвердити правдивість його слів. Читати це сьогодні дуже боляче. Ну, а якщо казав, що народна творчість відмирає після Жовтневої революції, то за що треба садити на 10 років чи хоча б на 10 днів? До чого ж треба довести людину, щоб вона так виправдовувалася!
А про самого Гордійчука я вже й не кажу – системі вдалося вбити в ньому змолоду людське та змусити наклепити на того, хто намагався йому допомогти. Батько ніколи більше не згадував про нього, але цей випадок зради та невдячності, мабуть, глибоко його вразив, бо перед смертю, коли метастази пішли в мозок і його часом мучили галюцинації, він усе запитував: Хто це сидить у мене в ногах? Гордійчук? Прожени його!».
У боротьбі реабілітацію дуже допомогли Д.Д. Шостакович та М.Ф. Рильський, що клопотали перед генеральним прокурором.
І настав, нарешті, день 11 липня 1956 року, коли було отримано довідку про реабілітацію, на щастя, не посмертну.
Тут прорізується у його житті ще одна кафкіанська тема – клопіт про пенсію. Скільки часу забрали у нього нескінченні ходіння пенсійними коридорами, скільки нових прикростей принесли! На листі, в якому він розповідає друзям про свої клопоти, стоїть дата – 18 липня 1956 року, потім 5 вересня, 29 жовтня, 18 листопада, 20 грудня… Миготять сторінки календаря, а пенсійна справа все тупцює на місці. Цей той рідкісний випадок, коли, розповідаючи про щось, батько вдається до різких виразів:
5.9.1956
«… домінантою останнього часу є добування всякого роду довідок для Соцзабезу, а це така нудотна робота, що не дай Господь!.. Сьогодні я просидів у соцзабезі до 5½, приміщення напівпідвальне, темне, десятий піт з тебе ллється, а ти чекаєш, поки потрапиш до начальника. Він знайомиться з довідками, вже здобутими тобою, і дає тобі замовлення-зарядку на порцію нових, і ти йдеш з надією, що через тиждень-другий подібне повториться. Але все ж таки йде до кінця … »
29.10.1956
«Найперш мені хочеться позбутися інформації щодо пенсійної справи. Воно дуже важливе підприємство – це наше «все», і майбутнє, і сьогодення, але добування його обставлене стількома перешкодами, що за один процес добування пенсії людина заслуговує на її <…> Не можу втриматися, щоб ще раз не лягнути цю мерзенну (за своєю практиці, а чи не за принципом) установу. Багато зайвої біганини та клопоту створюється від того, що тебе не інструктують там як слід і ти робиш багато зайвого, а потім виявляється, що потрібного в тебе немає. Але чорт із ними – їх усі лають, а користі поки немає».
18.11.1956
«… ідіотський Соцзабез прямо-таки отруює мені життя, і мені не хочеться заразити вас, дорогі мої, тугою, яку він (Собіс) на мене наганяє. Взяти таку чудову акцію уряду, як закон про пенсію, і так бридко здійснювати його! Чорт його знає, чого тут – у методах роботи інспекторів – більше, бездарності, бездушності, бюрократизму чи свідомої капості. На моє єврейське щастя, мені попалася інспекторка – наймерзотніша тварюка, зла, як відьма, бреше безсоромно і створює неймовірну тяганину. Досвід (починаючи з Соломона), однак, показує, що кінець навіть пенсійній справі має неминуче наступити, і це мене підтримує. Поки ж доводиться бігати без кінця, простоювати в чергах до одурення, але ж я не один терплю, нас багато».
Тільки у вересні 1957 р. йому остаточно призначили його злиденну пенсію.
Останніми роками батько прожив, упорядковуючи свої рукописи для передачі у архів. Переписував ноти, передруковував тексти, уточнював коментарі. Він підготував для видавництва «Радянський композитор» збірку, до якої включив окремі номери – пісні, інструментальні твори, наспіви без слів із чотирьох перших томів свого п’ятитомника «Єврейський музичний фольклор». Але виходу цієї книги у світ (її випустили 1962 року) він уже не дочекався. У 60-му році з ініціативи відомого фольклориста В. С. Виноградова батька запросили до Москви, до Спілки композиторів, просили привезти все невидане. Пам’ятаю, ми жартували над ним, бо він занурив товсті томи своїх праць у старенький рюкзак і так, з рюкзаком, з’явився в Спілку композиторів. Обговорення було дуже обнадійливим. Забувши про своє нездужання (батько був уже смертельно хворий), він повернувся додому як на крилах. Друкуватимуть! Всі! Але третій том п’ятитомника, «Єврейська народна інструментальна музика», який за пропозицією секретаріату СК СРСР батько запропонував до «Музгізу», був повернутий з розгромною рецензією «чорного» рецензента з тих, що не підписують свої відгуки, – такою рецензією ж безапеляційної, як і некомпетентної. Коли ця книга через 26 років після смерті автора, 1987 року, таки вийшла у видавництві «Радянський композитор», її дуже високо оцінили і наші, і зарубіжні фольклористи. Перипетії «Єврейської народної інструментальної музики» були останнім випробуванням для батька, останнім зануренням із гарячого до крижаного.
Помер він від раку легень 12 серпня 1961 року. Незадовго до його смерті спеціально, щоб познайомитися з ним, приїхала до Києва знайома з працею батька відома американська фольклористка Рут Рубін. І цей акт визнання, незвичний на ті часи, був його останньою радістю.
Пристрасно люблячи єврейську культуру, батько бачив у ній частину культури загальнолюдської, а свою місію бачив у тому, щоб урятувати від забуття та зникнення те, що єврейський народ створював віками і що має – у цьому він був твердо впевнений – неминуча цінність.
Підготовлена ​​та видана американським фольклористом М. Слобіним у 1982 році книга “Old Jewish Folk Music: The Collections and Writings of Moshe Beregowski” познайомила зарубіжних фольклористів із науковою спадщиною батька. У книзі дві частини. Першу складають дві роботи М. Я. Береговського, які виходили окремими виданнями у 1934-му та 1962 роках. До другої частини включено статті «Взаємні впливи в єврейському та українському музичному фольклорі», «Єврейська народна інструментальна музика» та «Змінений дорійський лад у єврейському музичному фольклорі». Книга передує вступній статтею, в якій характеризується збиральна та дослідницька діяльність М. Я. Береговського. Розділ цей має цікаву іконографію.
На вихід книги відгукнулися позитивними рецензіями американські дослідники Г.Х. та берлінському журналі «Jahrbuch für Voklsliedforschung» та ін. Рецензія в «Book Reviews» закінчується такою загальною оцінкою: «Безперечно, це одне з найзначніших зібрань єврейської народної музики серед довгих часів. Воно має стати взірцем з методології та широти кругозору. Треба сподіватися, що воно покладе край недооцінці великого вченого Мойсея Береговського, яка існувала досі». А І. Спектор у своїй рецензії, вміщеній у журналі «Ethnomusicology» (1987, №1) писала: «…двадцять років тому я шкодувала, що є, мабуть, одним із небагатьох людей у ​​світі, хто отримав доступ до такого цінного, глибокого дослідження, і намагалася поділитися ним зі своїми студентами та колегами. Скрипаль 3. Цейтлін навіть записав для мене на платівку деякі з найкрасивіших клейзмерських мелодій. Коли Марк Слобін опублікував у 1982 році «Old Jewish Folksongs of М. Beregowski», я зрозуміла, що час Береговського настав і що широка публіка познайомиться нарешті з його працями та оцінить його унікальний внесок у єврейський музичний фольклор та музичну етнографію. <…> Марк Слобін заслуговує на всілякі похвали за те, що взяв на себе і чудово виконав завдання зі збирання, перекладу, коментування та видання видатних праць видного фольклориста-музикознавця М. Береговського, за те, що ввів у науковий обіг західного світу його дослідження та записані ним мелодії. Нелегка й потреба кохання справа – створити цю гідну пам’ятку великому, майже невідомому вченому та минулій епосі єврейської народної пісні в Радянському Союзі».
1992 року наукова громадськість відзначила 100-річчя від дня народження М. Я. Береговського. Відзначила якнайкраще, яким можна вшанувати пам’ять вченого – присвяченими йому міжнародними науковими конференціями в Петербурзі, де з його волі зберігається значна частина його архіву, і в «ближньому зарубіжжі», у Києві, де пройшло майже все його життя збирача та дослідника. У Кишиневі культурний центр «Їдишн» організував літературно-музичний вечір, присвячений 100-річчю від дня народження Мойсея Береговського – з доповіддю музикознавця З. Столяра та концертною програмою, до якої увійшли єврейські народні пісні зі збірок М. Береговського в обробці молдавських композиторів. Під час підготовки до конференції українська фольклористка з породи подвижників-ентузіастів Р. Д. Гусак провела фольклорну експедицію «Слідами М. Я. Береговського» у Подільське Придністров’я, вивчаючи вплив клезмерської музики на українську весільну танцювальну музику. Цією проблемою вона займається вже багато років, відкриваючи нові і нові її грані []. І. І. Земцовський, організатор конференції в С.-Петербурзі (кому в далекому 1965 р. випало на дою прийняти архів мого батька, який ми з сестрою подарували Інституту театру, музики та кіно), визначаючи значення наукової діяльності М. Я. Береговського та, зокрема, його зібрання фольклорних записів сказав: «Тому він і зміг стати видатним збирачем фольклору, що був серйозним теоретиком і методологом науки, хоча спеціально методологічних робіт не писав. Якість його колекції (охоплення традиції по суті), тип транскрипції, документації, систематизації, аналітичних покажчиків та коментування музично-фольклорного матеріалу об’єктивно демонструє масштаб Берегівського-етномузикознавця. А масштаб цей такий, що ми маємо право застосувати до Берегівського найвище визначення, яке тільки можливе – визначення класика науки. Я наполягаю на цьому визначенні. Берегівський – класик єврейського етномузикознавства. Я не маю сумнівів, що повна публікація його архіву зробить цю оцінку загальновизнаною…» []Його, який не раз на своєму віку чув прізвисько «формаліст», «безрідний космополіт», «ворог народу», називають тепер класиком, а його п’ятитомна праця – енциклопедією єврейського музичного фольклору.
Розповідають, що в дні терору під час Французької революції італійський скрипаль на ім’я Поппо, якого допитали, обійшовся всього чотирма словами. Громадський обвинувач запитав його, хто він за фахом, і він відповів:
– Я граю на скрипці.
А що ти робив при Капетах?
– Грав на скрипці.
Чи готовий ти служити Народу?
– Я гратиму на скрипці.
Мій батько, як той безвісний музикант, міг би відповісти за часів терору чи відлиги:
– Я вивчаю музичний фольклор. Я вивчав музичний фольклор. Я вивчатиму музичний фольклор.
То була дуже важка, але й дуже щаслива доля. Найкращі двадцять років свого життя він займався тим, що любив. Те, що він зробив, залишиться назавжди. І він це знав.
Доля М. Я. Береговського, з одного боку, унікальна, а з іншого – така сама, як у дуже багатьох, які розділили з ним час і місце. Як багато, він втратив батька в Бабиному Яру, як багато хто, терпів усілякі поневіряння не тільки під час війни, а й до, і після неї теж, як багато хто, потрапив у космопоїти, а потім став ворогом народу. Як багатьом, йому не довелося пожити в більш-менш людських умовах – в окремій квартирі, хай хоч у «хрущобі», з телефоном, хай хоч колективним, з ванною чи душем, хай хоч у чергу з сусідами. І він помер від раку, який, як відомо, любить нападати на тих, хто пережив сильний стрес. На стреси ж наш час, швидкий на розправу, не скупився.
А ось доля його творчої спадщини виявилася набагато щасливішою, ніж він сам припускав і навіть мріяв. П’ятитомник виданий, хоч не так, як треба: перший том вийшов ще до війни, і його, напевно, немає в жодного власника останнього тому; усі пісні другого тому увійшли до «збірної» книги 1962 року, але без варіантів; третій том, присвячений інструментальній музиці, зазнав сваволі наукового редактора невиправдані купюри (довелося дещо потіснити матеріали автора, щоб звільнити побільше місця для статті редактора), але все ж таки видання п’ятитомника завершено!
І записи на валиках, які батько зосередив у Кабінеті єврейської культури, не згинули, як він сам вважав, і навіть частково переписані на компакт-диски в Інституті механічної інформації Академії Наук України. А у перспективі – повний перезапис усіх валиків. Каталог фонуваликів із колекції М. Береговського внесено серед інших культурних цінностей до Золотої книги ЮНЕСКО.
І його праці, які довгі роки залишалися недоступними дослідникам, поступово входять у світовий науковий ужиток. Бібліограф-консультант бібліотеки паризького Центру Помпіду Жак Лемаріньє натискає на клавіші свого комп’ютера, підключеного до електронного каталогу, і на дисплеї виникають назви публікацій М. Я. Береговського і про нього, що з’явилися в США, в Німеччині, в Росії. “Рожеві окуляри” виявилися виправданими.

переклад М. Єгорченко