Бердичів по праву можна вважати символом єврейського містечка. Таким він постає зокрема в єврейській літературі та фольклорі. Це місто досі лишається знаковим для євреїв усього світу.

Перші згадки про євреїв у Бердичеві припадає на кінець ХVI століття. У 1712 році в місті сформувався кагал – тоді тут мешкала вже значна кількість євреїв. Від початку своєї появи у Бердичеві вони брали активну участь в економічному розвитку міста. Особливого розквіту місцева економіка досягла після 1675 року. Відтоді, з дозволу польського короля Станіслава ІІ Августа, у Бердичеві протягом цілого року відбувалися численні ярмарки. Звичайно, єврейське населення відігравало у них вагому роль.

1793 року, в результаті Другого поділу Польщі, Бердичів відходить до Російської імперії. Місто увійшло до смуги осілості, запровадженої імперською владою. У цей час тут розвиваються виробництво і ремесла, працює шкірзавод, цегляний завод, два млини. Уже в першій половині ХІХ століття Бердичів – найбільший торговий і ярмарковий центр України. В економіці міста значну роль відігравали єврейські родини. Серед власників крупних єврейських фірм були Манзон, Ефруссі, Горвіц, Френкель, Трахтенберг та ін.

У першій половині ХІХ століття Бердичів був значним банкірським центром. Від 1830- х років тут з’явилося кілька єврейських банкірських домів, важливих для Правобережної України. На вулиці Золотій, що пролягала від монастиря Босих кармелітів до Соборної площі, розміщувалися контори банків, довкола них вирувало життя – юрмилися різні посередники, комісіонери, маклери. Єврейські будинки частково збереглися, нагадують про єврейське минуле міста. Зазвичай вони були півтора- чи двоповерховими. На першому або на цокольному поверсі розміщувалися склади, крамниці, майстерні, на другому мешкали господарі, досить часто чотири–п’ять сімей разом. Звісно, окремі заможні власники мали більші будинки.

В останній чверті ХVIII століття Бердичів стає великим центром хасидизму. Тоді ж таки у місті відкривають друкарню. Спочатку там друкували лише релігійну літературу івритом, згодом додалися книжки їдишем. У ХІХ столітті Бердичів був найбільшим в Україні та одним із найбільших у Європі осередків єврейського життя. Його називали «Волинським Єрусалимом». Тут мешкало понад 50 тисяч євреїв.

Бердичів, як і раніше, залишався твердинею хасидизму. Проте на початку ХІХ століття тут, як і в усьому регіоні, поширилися ідеї Гаскали. За ініціативою письменника і публіциста Іцхака-Бера Левінзона був організований гурток «шанувальників освіти». Вільне від забобонів тлумачення Левінзоном єврейської етики і релігії, проповідь опанування загальнолюдськими знаннями справили пізніше сильний вплив на декілька поколінь єврейської молоді Бердичева та інших регіонів України. Одним із активних діячів просвіти серед бердичівських євреїв був доктор Ротенберг, чиїми зусиллями на початку 1830-х років було відкрито гімназію та організовано громадську бібліотеку.

У середині ХІХ століття Бердичів посідав п’яте місце за кількістю населення на території сучасної України (після Одеси, Києва, Львова і Харкова). У 1850-х та 1860-х роках у Бердичеві відкрито два єврейських казенних училища першого розряду. Наприкінці ХІХ століття в місті функціонували три невеликі приватні кінотеатри, декілька бібліотек, клуби й музично-драматичне товариство. Попри це, наприкінці ХІХ століття більшість єврейського населення була неграмотною, а сучасну освіту здобувала лише невелика частина єврейської молоді. Втім у Бердичеві стрімко розвивалося єврейське книгодрукування. Тут виходила низка газет мовою їдиш. Самуїл Городецький видавав свій перший у Східній Європі івритомовний журнал, присвячений питанням юдаїзму – «Гаґорен» (1897–1928).

У 1885–1910 роках у Бердичеві працювало видавництво Хаїма-Якова Шефтеля. У другій половині ХІХ століття у Бердичеві жив і творив відомий єврейський письменник Менделе Мойхер–Сфорім, а в 1880-х роках – класик єврейської та світової літератури Шолом–Алейхем.

Бердичів дав єврейській культурі багатьох чільних представників. Зокрема, тут народився видатний їдишський письменник Дер Ністер.

На початку ХХ століття Бердичів стає одним із найбільших центрів бундівського та сіоністського рухів. У 1920-х тут підпільно діяли сіоністські організації. Характерно, що під час Першої російської революції 1905–1907 років хвиля погромів, від якої постраждало чимало міст і містечок імперії, оминула Бердичів, де мешкали здебільшого євреї. У 1912 році у Бердичеві працювали єврейська лікарня (головний лікар – Озіас Григорович Шперлінг), єврейський пологовий будинок, єврейський сиротинець, товариство взаємодопомоги. 1913 року Бердичів відвідала етнографічна експедиція Семена Ан-ського. Учасники експедиції протягом кількох тижнів записували матеріали у будинку рабина брацлавських хасидів Гілеля (ця громада жила в Бердичеві осібно, зберігаючи унікальні традиції), були також придбані цінні речі для Єврейського етнографічного музею, відкритого в Санкт-Петербурзі 1914 року.

У 1918–1919 роках єврейське населення Бердичева постраждало від погромів, які вчиняли й гайдамаки, й червоноармійці. У перші роки радянської влади і до середини 1930-х їдиш активно використовували у культурній сфері, ним друкували низку періодичних видань, його було визнано офіційною мовою поряд з українською і російською у суді та інших державних установах, діяли школи з їдишем як мовою навчання. В Бердичеві було створено відділення комуністичної Євсекції. Однак від середини 1930-х використання єврейської мови почало скорочуватися. На початок Другої світової війни єврейське культурне життя їдишем фактично припинилося.

Під час окупації в Бердичеві було влаштовано ґетто. Більшість євреїв міста, які не встигли евакуюватися, були розстріляні. У прилеглих селах також розстріляні євреї-вихідці із західних областей України, які втікали або були переміщені сюди. Джерела свідчать, що загалом окупантами та їхніми посібниками було убито в Бердичеві приблизно 30 тисяч євреїв.

Після звільнення Бердичева радянською армією в січні 1944 року в місті залишилося в живих 15 євреїв. Згодом до міста повернулася зі сходу частина тих євреїв, які залишили місто до окупації, проте єврейське життя, культурна діяльність їдишем не були відновлені.

Нині з понад вісімдесяти синагог, що існували в Бердичеві на початку XX століття, лишилося лише декілька – Хоральна синагога, синагога у передмісті Качанівка, новозбудована діюча синагога. Збереглися також великий єврейський цвинтар та єврейська забудова. У місті діє активна громада «Хабад Любавич».

Місто Бердичів на старовинних листівках із приватної колекції Моше Мораховського

Самуїл (Шмуель-Абба) Городецький (1871–1957)

Історик єврейського містицизму і хасидизму, нащадок рабинів і хасидських цадиків. 1892 року оселився в Бердичеві, 1906 року залишив Російську імперію, мешкав у Європі, 1939 року здійснив алію. Головна праця Городецького – чотиритомне зібрання монографій про найважливіших діячів хасидизму та їхні вчення.

Менделе Мойхер-Сфорім (1835–1917)

Письменник, засновник нової єврейської літератури. Писав івритом та їдишем. Справжнє ім’я – Шолем-Янкев Абрамович. Його батько, Хаїм-Моше, відав коробковим збором і безкоштовно виконував обов’язки ка- зенного рабина. Менделе Мойхер-Сфорім отримав традиційну єврейську освіту. Після смерті батька чотирнадцятирічний Менделе протягом трьох років жив і навчався в різних місцях; у певний період захопився хасидизмом. Деякий час мешкав у сім’ї матері, яка повторно вийшла заміж. Згодом повернувся до рідного містечка Копиля, звідки вирушив у мандри Литвою та Україною. Враження від цих мандрів згодом дали матеріал для відомих творів письменника: «Фішке дер крумер» («Фішка Кульгавий») і «Ді кляче» («Кляча»). 1853 року Менделе Мойхер-Сфорім оселяється у Кам’янці-Подільському, за три роки отримує посаду вчителя в цьому місті.

1858 року Менделе Мойхер-Сфорім одружився з Песею Левін, дочкою діяча Гаскали в Бердичеві, й оселився в будинку тестя. Крім літератури та публіцистики займався громадською діяльністю. Сфорім розпочав свою кар’єру публіциста й івритського письменника. У бердичівський період дружба з лексикографом дослідником мови їдиш Шиєю-Мордхе Ліфшицем підживлювала інтерес Менделе Мойхер-Сфоріма до цієї мови. Так розпочався новий період у творчості письменника – він перейшов на їдиш. Першим романом цією мовою став «Дос клейне менчеле» («Маленька людина»), де з’являється персонаж Менделе-книгоноша – Менделе мойхер сфорім, чиє ім’я згодом стало псевдо письменника. Цей роман написаний своєрідною мовою, яка поєднала литовсько-білоруський і український варіанти їдишу – саме це поєднання стало основою літературного їдишу.

1869 року письменник переїхав до Житомира, де певний час був консультантом у Рабинському училищі. 1881 року переїхав до Одеси, очоливши там місцеву талмуд-тору. Менделе Мойхер-Сфорім посів чільне місце в єврейському літературному житті Одеси. Наприкінці 1880-х років письменник повернувся до писання івритом.

Його перу належать романи (найвідоміший – «Мандрівка Беньяміна Третього», 1878), драми, збірки критичних статей «Мішпат шалом» («Мирні роздуми», 1860) та «Аін мішпат» («Критичний погляд», 1867); він розробив природознавчу термінологію для івриту, укладаючи книгу «Історія природи» – адаптований переклад праці проф. Ленца.

Дер Ністер (1884–1950)

Єврейський поет і прозаїк. Справжнє ім’я – Пінхас Каганович. Народився в Бердичеві у хасидській родині, отримав релігійну освіту, захоплювався хасидизмом, цікавився літературою. У 1905–1907 роках мешкав у Житомирі та інших містах, заробляв викладанням івриту. В 1907 році дебютував збіркою віршів на їдиші «Ґедан- кен ун мотівн» («Думки і мотиви»), а перша збірка оповідань вийшла за три роки. У своїй прозі Дер Ністер розвивав традиції хасидського оповідання Нахмана із Брацлава. У 1918–1920 роках Дер Ністер мешкав у Києві, брав участь у місцевому літературному житті. У 1921 році виїхав до Німеччини, а 1926 року повернувся до СРСР: його приваблював там розвиток їдишської культури. На початку 1930-х років письменник займався перекладацтвом. Роман «Сім’я Машбер» (1939–1948) – центральний твір автора і один із найзначніших творів їдишської літератури ХХ століття. Це сімейна сага, що зображує руйнацію традиційних цінностей єврейського суспільства у період 1870–1917 років. Значна частина дії роману відбувається у Бердичеві, рідному місті письменника. У 1941–1943 роках Дер Ністер перебував у евакуації, мав тісні зв’язки з Єврейським антифашистським комітетом. У 1949 році його заарештували за звинуваченням у націоналізмі. Він загинув у таборі у 1950 році.

Давид Мойсейович (Михайлович) Шеренціс (1861–1938)

Лікар, підприємець, меценат. Народився в заможній єврейській родині. Навчався на медичному факультеті в Берліні. Після завершення навчання повернувся до рідного міста – привіз обладнання для першого у Бердичеві рентген-кабінету. Мав приватну лікарську практику, був доктором медицини і колезьким радником. Своїм коштом збудував у Бердичеві кілька будівель, зокрема, став одним зі спонсорів спорудження Комерційного чоловічого семикласного училища на Білопільській вулиці (нині це Бердичівський педагогічний коледж на вул. Європейській, 53/1). Шеренціс захоплювався театром, відвідував усі вистави в організованому ним театрі, був знайомий з провідними діячами театрального мистецтва свого часу. Після остаточного встановлення влади більшовиків 1919 року Шеренціс втратив більшість нерухомості – її націоналізувала нова влада, 1930 року відібрано останній будинок, що належав доктору. У 1920-х Давид Шеренціс був санітарним волонтером Джойнта в Бердичеві, а пізніше працював у поліклініці Червоного Хреста. Давид Шеренціс був дядьком відомого письменника Василя Гроссмана: мати письменника Катерина Савелівна та дружина лікаря Анна Савелівна були рідними сестрами, у 1920-х – на початку 1930-х років родини Гроссманів та Шеренцісів мешкали разом. Імовірно, доктор став прототипом героя оповідання Гроссмана «Чотири дні» (1936). 3 травня 1938 року Давида Шеренціса арештували, а 4 жовтня засудили до розстрілу. Точна дата смерті та місце поховання невідомі. Реабілітований 1958 року.

Василь Семенович (Йосип Соломонович) Гроссман (1905–1964)

Радянський письменник єврейського походження, фронтовий кореспондент, писав російською мовою. Народився у Бердичеві у заможній єврейській родині. Перші роки життя провів за кордоном, потім родина повернулася в Україну. 1914 року вступив до Київського реального училища, однак на початку Громадянської війни Гроссман разом із матір’ю повернувся до Бердичева, де закінчив школу.

З 1921 по 1922 рік навчався у Київському інституті народної освіти, 1923 року перевівся на хімічне відділення фізико-математичного факультету Московського університету, працював у Донецьку інженером-хіміком. З 1933 року постійно жив і працював в Москві. В 1930-х роках стає професійним письменником. Публікує повісті й оповідання, зокрема «У місті Бердичеві» (1934) і дві частини епічної трилогії «Степан Кольчугін». Під час війни був фронтовим кореспондентом. Узимку 1944 року Гроссман відвідав Бердичів. Серед тисяч розстріляних євреїв міста була і його мати Катерина Савеліївна. Повоєнна творчість письменника присвячена трагічній долі єврейського народу і каяттю письменника перед матір’ю, яку він не зумів урятувати. Написав «Вбивство євреїв у Бердичеві» (1944) – документальний нарис, присвячений подіям Голокосту у рідному місті. Роман Гроссмана «За праве діло» (1952) про Сталінградську битву одержав велику популярність. Епічний роман «Життя і доля» певною мірою є продовженням роману «За праве діло», різко антисталінського змісту, був заборонений у 1961 році, рукопис і чернетки було конфісковано КДБ (проте копію збережено, нині роман опубліковано).

Леві-Іцхак бен Меїр
із Бердичева (1740–1809)

Хасидський цадик і рабин, один із чільних представників хасидизму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття, Леві-Іцхак бен Меїр походив зі стародавнього рабинського роду. Його знайомство з хасидизмом почалося зі вчення Бешта. Згодом Леві-Іцхак бен Меїр став учнем його наступника – Дов-Бера (Маґіда) з Межиріча. Леві-Іцхак бен Меїр був рабином у кількох спільнотах, а від 1785 року до кінця життя обіймав пост головного рабина у Бердичеві, де вплив хасидизму був дуже вагомим. Саме тут р. Леві-Іцхак знайшов відданих учнів і вірян. Він славився ученістю і заслужив загальну пошану своєю простотою та мудрістю. У 1811 році в Бердичеві посмертно видали його праці, його могила дотепер є місцем паломництва хасидів України та інших країн. Духовний спадок ребе Леві-Іцхака увійшов до його книги «Кдушат Леві», яку вважають класикою хасидського вчення.

Лібер Еліезер Великий (1667–1771)

Рабин-проповідник, який жив у Бердичеві в XVIII столітті за часів зародження хасидизму. Точних даних про цього вчителя не збереглося, є лише численні легенди. За однією з версій, ребе Лібер народився у Кракові (батько – Авроом із Кракова), а невдовзі родина переїхала до с. Бистрик, неподалік Бердичева. Усе життя мешкаючи у Бердичеві, Еліезер Лібер вів відлюдний спосіб життя і свій час присвячував заняттям кабалою, досягнувши великих успіхів. Коли Бешт, мандруючи містами Поділля і Волині, приїздив до Бердичева, то завжди зупинявся у домі ребе Лібера. Він високо цінував його і вважав великим праведником. Еліезер Лібер став маґідом єврейської громади Бердичева, люди називали його Великим.