Мацеви – judaica

Мацеви

Мацева ( הבצמ) — єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити, інколи металевої чи дерев’яної, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюється на могилі для увічнення пам’яті померлого єврея/єврейки.

Зараз найстарішим єврейським некрополем Східної Європи є цвинтар у Празі, перше поховання якого датується 1439 р.
Для євреїв важливим є суворе дотримання принципу «непорушення могил», а це означає, що будь-яке поховання та саме кладовище мають залишатися недоторканними, скільки б років вони не існували.
Поховальний ритуал був чітко регламентований. Організацією поховання займалося спеціальне поховальне братство – хевра кадіша, куди входили найдостойніші та благочестиві члени громади. Вони вели також реєстраційні книги – пінкасім.
У єврейській традиції прийнято робити мацеви — пам’ятник на могилі покійного, щоб було відомо місце поховання його для всіх, хто прийде на могилу помолитися для піднесення душі покійного. Сини мають побудувати пам’ятник батькам, оскільки заповідь «поваги до батьків» діти зобов’язані виконувати навіть після їх смерті. Чоловік зобов’язаний зробити пам’ятник покійній дружині, а дружина – для покійного чоловіка. За традицією прийнято робити пам’ятник до тридцятого дня після похорону (в деяких громадах після 12 місяців).
На кожній стелі розміщена епітафія, яка, як правило, починається словами «тут похований». Далі на пам’ятнику має бути написано ім’я померлого, опис його чеснот, ім’я його батька та дата смерті за єврейським календарем і передана абревіатурою благословенна формула «Хай буде його (її) душа зав’язана в вузлі Життя». І епітафії, і різьблені символічні зображення, що прикрашають надгробки, представляють величезний інтерес як зразки особливого літературного жанру, джерела історичної та генеалогічної інформації та приклади єврейського декоративного мистецтва.
На могилах хасидських цадиків і рабинів зводили також невеликі будиночки для захисту поховань – огелі.
За документальними свідченнями, найстаріше єврейське кладовище на території нинішньої України було у Львові на місці сучасного Краківського ринку (за деякими даними воно існувало з XIV ст.); XVI ст. датуються два надгробки в Бучачі, у Буську Львівської області (1520), Сатанові Хмельницької області (1576). Найстаріше караїмське поховання Криму датоване 1364 р.
До XVII ст. належать ранні мацеви кладовищ у Болехові та Старому Самборі. Більшість єврейських кладовищ Східної Галичини були закладені у XVIII – на початку XIX ст. (в Кутах, Косові, Язлівці, Бродах). Багато містечок Західної України мали навіть по два кладовища. Так, наприклад, в Дрогобичі євреїв ховали в передмісті Лан і на Новому кладовищі.
Найбільш давні галицькі мацеви (XVI ст.) вирізняються строгістю та лаконізмом оформлення. У декорі та композиційних рішеннях пам’ятників XVII – середини XVIII ст. помітним є вплив Ренесансу. До кінця XVIII ст. єврейська меморіальна різьба сягає вершини свого розвитку: декор мацев стає особливо вишуканим, пропорції зображень та їх компонування на площині – досконалими. На думку дослідників єврейського мистецтва Б. Хаймовича і Ю. Ходорковського, в цей період в оформленні надгробків особливо яскраво проявилися барокові риси.
На мацевах присутні елементи та орнаменти, характерні для українського декоративно-прикладного мистецтва. Це яскраво свідчить, що єврейська культура невід’ємною частиною культури та історії України.
За традицією символічні зображення розташовувалися у верхній частині мацев. Їх завершення зазвичай нагадувало фронтон, який підтримували колони, що обрамляли епітафію. Завдяки цьому виникав символічний образ порталу, входу до Храму, відновлення якого є однією з найважливіших ідей юдаїзму.
Смислове навантаження несли й інші елементи декору. Нерідко зображення вказувало на професію покійного, соціальний стан чи приналежність до одного з колін Ізраїлевих. Так, традиційним для чоловічих надгробків представників роду Когенів є зображення рук, складених в особливий жест, яким жреці Храму благословляли народ. На мацевах Левитів, які допомагали Когенам під час ритуального омивання рук, можна бачити кухлик або глечик з мискою, рушник і руки під струменем води. На одному зі знищених вандалами надгробків Городка (Львівська обл.) був вирізаний оригінальний барельєф з рушником, де майстер ретельно відтворив орнамент української вишивки. Могилу софера, переписувача священних текстів, неважко впізнати за зображенням сувоїв Тори. На могилах жінок над епітафіями зазвичай зображували свічник, оскільки саме жінка запалювала свічки в Шабат. Символіка птиці на жіночій могилі також відсилала до образу берегині домашнього гнізда.
Найпоширенішими мотивами декору мацев були сувої Тори або книги Святого Письма, менора та ритуальні свічники, руки, що благословляють, корони як символ Доброго Імені тощо.
Цікаво, що шестикутна Зірка Давида (Маген Давид), яка сьогодні стала чи не головним символом євреїв, в оздоблені старовинних мацев майже не зустрічається. На той час символом єврейства була менора. Маген Давид як символ єврейства почали широко використовувати лише наприкінці ХІХ ст.
Характерна традиція зображення диких тварин, птахів, плазунів, риб, комах і рослин, а також міфологічних істот. Подібна символіка зустрічалася і в розписах дерев’яних синагог, зокрема Галичини, – шедеврів єврейського народного мистецтва. Мацеви з зображеннями тварин і птахів, назви яких їдишем або івритом співзвучні з іменами похованих, фактично відтворювали ці імена. Так, на могилах чоловіків з ім’ям Бер або Дов часто можна бачити ведмедя, з ім’ям Ар’є – лева, Гірша або Цві – оленя, Йона – голуба, у жінок на ім’я Фейга – птицю. Надзвичайно поширеним елементом орнаментального декору був і такий давній поліетнічний символ, як Древо Життя.
Особливо часто зустрічалося зображення лева, який в першу чергу сприймався як символ коліна Єгуди. Лева могли зображувати і одного, й у вигляді емблематичної пари з єдинорогом – символом коліна Ефраїма. Автор статті «Таємниці єврейських кладовищ» Дмитро Панаїр використовує в якості ілюстрації сцену бою лева з єдинорогом, порівнюючи надгробок в Сатанові з фрагментом розпису Ходорівської синагоги, і переповідає мідраш, про те, як цар Давид ще в юності став свідком битви цих двох істот. Наведемо його й ми: Давид пас вівець свого батька та видерся на спину гігантської тварини, прийнявши її за звичайну гору. Коли єдиноріг піднявся на ноги, пастух опинився на небі і почав благати Господа, щоб той повернув його на землю. Бог почув Давида та послав лева. Після сутички лев змусив єдинорога лягти, і пастух спустився. У єврейській традиції цей поєдинок символізує прихід Машіаха – Месії, після чого знайдуться десять «загублених колін», і весь єврейський народ возз’єднається. Єдинорогів могли зображувати і самих по собі. В цьому разі вони означали високі духовні якості покійного. Нерідко зустрічаємо грифонів, що мають тіло лева, голову та крила орла. Вони здебільшого уособлюють вартового-охоронця.
З птахів найчастіше на мацевах зображували орла, який в єврейській міфології символізує Господа. Двоголовий орел відображає дуалістичну сутність Бога – суд і милосердя, суворість і любов.
Нерідко на мацевах можна побачити, як два ведмеді несуть на жердині грона винограду. Це – алегорія на біблійних розвідників, які повертаються до єврейського народу в пустелю з доброю звісткою про родючість Ханаанської землі.
На сатанівському кладовищі є надгробок з величезним зображенням вовка. Але це не означає, що покійний був злим та хижим, як вовк. Просто ім’я похованого – Вольф (Вовк).
Часто трапляються зображення ланей, яких (як і єдинорогів, що спочивають) вирізали на надгробках незайманих дівчат. Ці тварини символізували чистоту та цнотливість похованої.
Мабуть найбільш насичена різноманітною символікою, надзвичайно красива та вишукана барокова мацева, яка датується приблизно межею XVIII – ХІХ ст. (надгробок сильно загруз в землю і точної дати наразі не видно). Навіть ззовні пам’ятник чимось нагадує тендітну дівчину у весільному вбрані. На цій мацеві одразу вирізьблено левів (символ єврейського народу), сплячих єдинорогів (символ чистоти та цноти), ланей (символ чистоти), зажурених лелек (символ праведності) та плоди гранату (доброчинність, милосердя, багатство). Лише за оздобленням легко визначити, що похована – молода дівчина, праведна, доброчинна та милосердна. А багатий декор не лише засвідчує, що вона походила з досить забезпеченої родини, але й розповідає, як сумують за нею батьки. Напис цілковито підтверджує все зашифроване у барельєфах. До речі, епітафія, виконана вибагливим шрифтом, не менш романтична та зворушлива ніж сам пам’ятник. «Ось вам: насіння святих пам’ятник (пам’ятник нащадку святих людей) за цією красою, що стліє в землі плачу я (вислів з «Талмуду»). М’яка і зніжена (парафраза Дварім 28:56), скромна [у тому що стосується] її добрих справ, панна Сара, донька відомих рабинів Меїра зі Львова, яка померла…» (далі напис заховано в землі).
Надгробки одружених жінок переважно прикрашає п’ятисвічник з пташками обабіч. Символіка проста: пташка – це хранителька домашнього гніздечка. П’ятисвічник це символ жіночого благочестя – до обов’язків жінки входило запалювання свічок на Шабат та свята…
У статті, присвяченій художнім особливостям меморіальної пластики єврейських кладовищ Східної Галичини, Наталя Левкович пише, що розквіт декоративно-прикладного мистецтва в цьому регіоні припадає на XVII – першу половину XIX ст., а формування та відбір традиційних структурних елементів орнаментів і композиційних схем – на період маньєризму та бароко, що співпадає з широким поширенням хасидизму. Дослідниця зазначає, що символізм і містичність філософії цього часу багато в чому зумовили образну мову народного мистецтва, схильність до глибинного трактування сюжетів. За спостереженнями Н. Левкович, більшість орнаментальних мотивів і принципів побудови композицій мають аналоги в оформленні надгробків в країнах Близького Сходу та Кавказу, але в той самий час у них присутні елементи, притаманні культурі давніх слов’ян і характерні для мистецтва України наступних періодів.
Ще один фахівець в області єврейської культури Христина Бойко, проаналізувавши образотворчу символіку і композиції мацев кінця XVIII – середини XIX ст., зробила висновок про їх нерозривний зв’язок з іншими формами та видами традиційної художньої творчості. Про це, зокрема, свідчать розписи синагог, малюнки тканин, титульні листи рукописів і друкованих книг, ілюстровані сторінки молитовників. Як і інші фахівці, Х. Бойко зауважує вплив місцевих традицій, що виявлялося, зокрема, в запозиченнях мотивів українського народного мистецтва.