Єврейський театр у Харкові

Харківська (Слобідсько-Українська) губернія не входила до «межі осілості», тому єврейська громада тут з’являється доволі пізно, на початку ХХ ст. Початок першої світової війни та поступове переміщення лінії фронту все далі на схід призвели до того, що до Харкова масово переселяються євреї із західних губерній Російської імперії. Антрепренери єврейських театральних труп, що перебували у постійному пошуку потенційного глядача, вже з 1915 р. розпочали активно гастролювати у місті. Так, сюди приїздили щорічно на кілька місяців театри Абрама Фішзона та Нохема Липовського. Репертуар цих труп складався як з традиційних опереток і комедій А. Гольдфадена, І. Латайнера, А. Фішзона, так і з п’єс сучасних авторів – Шолом-Алейхема, Ш. Аша, П. Гіршбейна але насамперед, Я. Гордіна. На єврейській сцені Гордін зажив слави драматурга-реформатора. Він утверджує в національному театрі жанр психологічної мелодрами з актуальними смисловими сентенціями, зі схильністю до сценічної афектації. Саме в такий спосіб антрепренери намагалися залучити до театру не тільки традиційну публіку – ремісників і торговців, а й міську національну інтелігенцію.
ІІ з’їзд єврейських артистів і хористів, що відбувся наприкінці серпня 1917 р. в Києві, зробив першу спробу реорганізувати та модернізувати національний театр, надати йому статусу державного. Одним із перших єврейських театрів, створених на нових засадах, був «Унзер Вінкл» («Наш куточок»), відкритий за розпорядженням Всеукраїнського театрального комітету в Харкові у вересні 1918 р. На чолі новоствореного колективу став Мойсей (Михайло) Рафальський, актор і режисер, вихованець студії київського театру «Соловцов». «Нові цілі, нові шляхи, намагання знайти те, що перетворює театр із забавки і розваги – на культурний центр, який робить справу створення й збереження національних цінностей, – таке завдання поставили перед собою засновники нового у Харкові єврейського художнього театру».
Однією з перших вистав театру «Унзер Вінкл» стала постановка знаменитої гордінівської драми «Міреле Ефрос». Окрім «Міреле Ефрос» харківський глядач побачив драми Я. Гордіна «Гершеле Дубровнер» та «За океаном».
1919 р., з приходом до влади більшовиків, «Унзер Вінкл» був націоналізований. Театр продовжував працювати у Харкові до весни 1920-го, коли трупа поїхала на гастролі по Україні та Білорусі, та назад до міста не повернулася. Частина трупи опинилася у Києві та об’єдналася з театром «Кунст Вінкл» («Куточок мистецтв»), заснованим Рудольфом Заславським. Основна частина трупи переїхала до Білорусі, де у 1921 р. Мойсей Рафальський заснував Єврейський театр-студію в Мінську.

Після від’їзду «Унзер Вінкла» харківські єврейські глядачі мусили вдовольнятися лише виступами гастролерів. Значний успіх незмінно мали вистави єврейських музично-драматичних труп, чиї гастролі зазвичай тривали по кілька місяців. Частими гостями у Харкові були також актори «Кунст-Вінкла», який з 1922 р. осів у Києві та став державним. Театр привозив свій кращий репертуар – містичну драму С. Ан-ського «Дер Дибук» (реж. А. Лундін), постановки національної класики: «Стемпеню» за Шолом-Алейхемом, «Ді гріне Фельдер» («Зелені лани») за П. Гіршбейном (обидві – реж. Я. Лур’є), «За океаном» Я. Гордіна (реж. Н. Шейнберг). На гастролі до Харкова з трупою «Кунст Вінкла» неодноразово приїздив видатний єврейський актор Рудольф (Ровн-Лейб) Заславський.

Але незабаром проблема відсутності у Харкові державного єврейського театру була розв’язана в інший спосіб. З грудня 1925 р. у столиці працює І Всеукраїнський державний єврейський театр під керівництвом Ефраїма Лойтера. Ядро трупи склали випускники театральної студії «Культур-Ліги», які завершили своє навчання у Москві та являли собою новий тип єврейського актора.
Отже, театр відкрився виставою «Пурім-шпіль» Е. Лойтера (реж. Е. Лойтер, О. Грановський, худ. І.-Б. Рибак), створеною в жанрі народного балагану, яку студійці підготували ще в Москві та яка зазнала сильного впливу театральної естетики Московського «ГОСЕТу», зокрема вистави «Ді Кішефмахерін» («Чаклунка») за А. Гольдфаденом у постановці Олексія Грановського. Звернення до традиційного народного сюжету для колективу, зафундованого напередодні ювілейного для єврейського театру року (50-річчя трупи Гольдфадена), було невипадковим. Театр прагнув зберегти імпровізаційність, народність, ігровий дух, притаманний кращим зразкам старого єврейського театру та сполучити їх з новітніми надбаннями авангардного мистецтва.
На основі традиційного сюжету біблійної «книги Есфір» про мудру царицю Естер та царя Ахашвероша було створене яскраве сучасне видовище на кшталт популярних театрально-музичних ревю. Ефраїм Лойтер, який виступив і автором тексту, і постановником вистави, «зберіг наївну щирість казки, вправно переплів історичні епізоди зі влучними злободенними куплетами і буфонадними інтермедіями, наситив дійство веселим рухом, світлом, фарбами. Лойтер взагалі вирізнявся вишуканим смаком. Тут же він співпрацював з визначними композиторами Львом Пульвером (Завмуз. Московського “ГОСЕТу”) та Шименом Штейнбергом, великим знавцем єврейського музичного фольклору. Їхня музика тішила так само, як і оригінальне оформлення та яскраві гротескові костюми художника Іссахара-Бера Рибака, як і запальні танці балетмейстера Олени Вульф». Персонажі біблійної драми перетворилися на героїв сучасної історії. У головних ролях були зайняті випускники студії Ада Сонц – прекрасна цариця Естер та Фай Заславський – цар Ахашверош.
Оскільки у виставі скористалися умовним прийомом «театру в театрі», центром сценічного оформлення художник зробив балаганне шатро для виступу пурімшпілерів, обабіч якого розташував дві драбини з помостами, які також слугували сценічними майданчиками. Створене І.-Б. Рибаком оформлення було функціональним і лаконічним, а костюми – карнавальними та яскравими. «Пурім-шпіль» – перша вистава Всеукраїнського «ГОСЕТу» – мала стабільний глядацький успіх і утрималася в репертуарі театру протягом чотирьох сезонів.
Харківський «ГОСЕТ» працює в приміщенні місцевого Малого театру за адресою Харківська набережна, будинок 5. Харківський Малий театр був місцем гастролів єврейських мандрівних труп розпочинаючи з 1915 р.

Ще одним зверненням до національного репертуару була квітнева прем’єра 1926 р. з нагоди ювілею трупи Авраама Гольдфадена – постановка його п’єси «Цвей Кунілемлех» («Два телепні», реж. Е. Лойтер, худ. І. Рабічев).
Вистава залишалася в репертуарі «ГОСЕТу» майже два десятиліття, спочатку у Харкові, потім – у Києві, і продовжила своє існування навіть в евакуації у Середній Азії під час війни.
Поряд із кращими зразками народної комедії, на сцені Харківського Всеукраїнський «ГОСЕТу» був представлений жанр високої трагедії, здебільшого на національному історичному матеріалі. Яскравим втіленням роботи театру саме у такому жанрі став спектакль «Шабсе-Цві» за Ю. Жулавським та Ш. Ашем (1926 р., реж. В. Смишляєвта Е. Лойтер, худ. І. Рабічев, комп. О. Крейн), підготовка якого розпочалася ще під час навчання студійців у Москві.
«Трагедією ошуканого народу» назвала критика виставу «Шабсе Цві», що стала програмною для театру. «Трупа, яка завжди виявляла сильну культурність і наполегливість у роботі, доклала всіх зусиль для пошуку нових методів і прийомів існування трагедії. Строге, скупе оформлення сцени, скульптурність і зорганізованість масових сцен, творча напруга виконавців головних ролей, тверда й вправна рука режисера Смишляєва, який співробітничав з Е. Лойтером, зробили постановку змістовною та цікавою, позначивши шлях до монументальної простоти нової трагедії». Готичні декорації І. Рабічева, які «ніби рвуться до Бога», піднесена музика О. Крейна створювали на сцені атмосферу очікування приходу Месії… У заголовній ролі народного героя, мислителя Шабсе-Цві, виступив Фай Заславський.

Наступним спектаклем, що наочно свідчив про зріст творчих можливостей молодого колективу, зокрема у створенні трагедійного репертуару, став «Загмук» А. Глібова (1927 р., реж. Е. Лойтер, худ. І. Рабічев). Загмук – це свято у давньому Вавілоні, коли на короткий час раби звільнялися та отримували владу. Проте за цей ковток свободи по закінченні свята ватажок невольників мусив віддати власне життя. За сюжетом, саме зрада ватажка призводить до придушення повстання, що спалахнуло під час свята.
Автор п’єси А. Глібов так оцінив постановку Харківського «ГОСЕТу», порівнявши її з виставою московського Малого театру: «Єврейський театр зробив п’єсу такою промовистою, якою не пощастило її зробити руському театрові. З поодиноких акторів мушу виділити дивовижну за чіткістю та пластичністю постать Намісника (Заславський-Фай), Нінгал-Умі (Ада Сонц), Вел-Наіда (Кантор) і негра Уруру (Сокіл). Цей образ негра – краще втілення цієї ролі з усіх трьох бачених мною великих постановок “Загмук”. Виконавцеві головної ролі Зер-Сібана (Стрижевський) в значно більшій мірі, ніж Садовському в Московському Малому театрі, пощастило передати рухливість, пристрасть і близькість до рабів-повстанців, властиву звільненому рабові, може не зашкодило б цій ролі більше пластики».
Наприкінці лютого 1927 р. Харківський «ГОСЕТ» закрив сезон і виїхав на великі гастролі Україною за маршрутом Бердичів – Вінниця – Київ – Одеса. Найбільший успіх у публіки Бердичева та Вінниці мали розглянуті вище спектаклі «Пурімшпіль», «Шабсе-Цві», «Загмук», а також вистава «Койменкерер» («Сажотрус») І. Фефера та Н. Фіделя у постановці Е. Лойтера.

Гастролі, що продовжилися до кінця року, мали значний успіх – як мистецький, так і фінансовий. Понад піврічне перебування Харківського «ГОСЕТу» в Одесі можна виокремити у так званий «одеський сезон» театру, який мав неоднозначні наслідки для колективу. З одного боку, зросла його акторська майстерність, збагатився репертуар, зміцнилася репутація. З іншого, – єврейському театру та його художньому керівникові Є. Лойтеру офіційна критика закидала тяжіння до історичного (епічного) та комедійного жанрів національної драматургії, ексцентричні та гротескові виражальні засоби сценічної гри. Звинувачення у надмірному естетизмі, наслідуванні О. Грановському, численні критичні зауваження на адресу Лойтера, висловлені у виступах учасників Другого з’їзду працівників єврейської освіти та культури у травні 1928 р., призвели до звільнення засновника й очільника Харківського всеукраїнського «ГОСЕТу».
Повернення до Харкова на початку 1928-го знаменувало новий етап діяльності Всеукраїнського «ГОСЕТу». Влітку цього року театр очолює М. Норвид, внедалекому минулому – актор Московського «ГОСЕТу». Під час описаних вище одеських гастролей театру М. Норвид, який на ту пору керував місцевою театральною студією, разом зі своїми учнями долучився до роботи театру і згодом став черговим режисером Харківського «ГОСЕТу» та переїхав з ним до тодішньої столиці України.

Харків кінця 1920-х років – світовий осередок авангарду. Мистецький ландшафт великого міста формують такі визначні особистості як Лесь Курбас, Анатоль Петрицький, Михайль Семенко, Вадим Меллер, Микола Хвильовий, Олександр Хвостенко-Хвостов, Микола Куліш, Борис Косарєв, Василь Єрмілов та багато інших. І більшість цих видатних митців пов’язана з театром.

Переїзд до Харкова ще влітку 1926 р. театру «Березіль» під керівництвом видатного українського режисера-новатора Л. Курбаса поставило провідні театри двох національних культур в умови територіальної близькості (колективи працювали недалеко один від одного та тісно спілкувалися). А близькість цілей та завдань означених театрів – творення національного театру нової доби, спільність естетичних та ідеологічних платформ – робить співпрацю та взаємовплив між колективами неминучими.
Курбасівський «Березіль» змінив уявлення про театр у столиці. Засобами синтетичного театру Лесь Курбас творив модерну українську урбаністичну культуру і залучав до цього соратників й однодумців.
Дослідження фонду програм Всеукраїнського Харківського «ГОСЕТу» кінця 1920-х – початку 1930-х років з колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України виявляє численні прізвища режисерів-березільців, учнів Курбаса, які виступали постановниками спектаклів театру.

У Харкові Норвид як режисер формується під безсумнівним впливом Курбаса. Для його режисури стають характерними раціоналістичність мізансцен, велика увага до розробки масових сцен, тяжіння до синтетичного театру, зокрема до використання у театральних постановках прийомів кіномистецтва. Ці режисерські принципи отримали реалізацію у кращих виставах М. Норвида «Гірш Леккерт» А. Кушнірова, «Берг аруф» («На-гора») З. Чалої, «Рістократн» («Аристократи») за Шолом-Алейхемом тощо.

У фондовій колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України зберігається близько 30 ескізів костюмів та декорацій, виконаних відомим художником-авангардистом М. Епштейном до вистави 1928 р. «Ристократн» («Аристократи», реж. М. Норвид) за Шолом-Алейхемом у Харківському «ГОСЕТі».
Сатирична вистава про багатіїв, які прагнуть бути аристократами, була створена на національному матеріалі, тому в ескізах костюмів яскрава театральність органічно сполучається з містечковим колоритом. Ескізи костюмів – Калмен-шадхен (Калмен-сват), студент Макс, доктор Лакріц – справжні портрети сценічних персонажів, що створюють галерею образів мешканців штетла.

Чільне місце в афіші Харківського «ГОСЕТу» тепер посідає інша драматургія – театр орієнтується на сучасну проблематику, гостросоціальну новітню літературу. Однією з перших постановок М. Норвида у якості головного режисера стає «Американер гетер» («Американські боги») – п’єса Д. Гофштейна, написана на основі романів американського письменника Е. Сінклера «Історія одного мільйонера» та «Король Вугілля». Темою постановки стало розвінчання капіталістичної системи як машини, що знищує людину. Можна провести паралелі із програмними постановками Л. Курбаса: «Газ» Г. Кайзера, де режисер попереджає про небезпеку перетворення людини на бездушний механізм, та «Джиммі Хіггінс» за романом того ж Е. Сінклера, інсценізованим самим Курбасом. Творці спектаклю «Американер гетер» прагнули також відтворити обличчя сучасної Америки та своє уявлення про неї. У головних ролях були зайняті Р. Кулик-Тарновська, А. Сонц, Ф. Заславський, Г. Тарло, Л. Парчев, І. Ізраель.

«Гірш Леккерт» А. Кушнірова, Харківський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1929 р.

Гірш Леккерт – Фай Заславський

Напевне, найбільшого впливу курбасового «експресивного реалізму» зазнала постановка М. Норвидом віршованої драми А. Кушнірова «Гірш Леккерт» (худ. Л. Кроль, 1929). Вистава вирізнялася яскравим тираноборчим пафосом, масштабною побудовою масових сцен, виразним громадсько-політичним звучанням. Гірш Леккерт – єврейський юнак-чоботар, який вчинив замах на віленського губернатора фон Валя після жорстокого розгону робітничої першотравневої демонстрації, і за це був страчений. Історія новочасного молодого народного героя мала надзвичайну глядацьку підтримку.
З ініціативи М. Норвида та за прикладом «Березоля» у Харківському «ГОСЕТі» 1929 р. було створено режисерську лабораторію. До неї увійшли молоді актори театру А. Нугер, Д. Стрижевський, Е. Дінор, Ф. Заславський, І. Сапожніков, А. Мерензон, Є. Любомирський. Режисери-лаборанти отримували освіту безпосередньо на базі театру, поєднуючи теоретичні і практичні заняття.
Вже 1931 р. з режлаборантів Всеукраїнського «ГОСЕТу» було сформовано режисерську колегію театру. Серед її учасників оголосили конкурс на кращу режисерську експлікацію п’єси молодого драматурга М. Даніеля «Юліс». Найпереконливіше свою експлікацію захистив Ізраель Сапожніков (працював під псевдонімом Ізя Ізраель) і отримав право на першу самостійну постановку. Режисерська лабораторія – інституція, запозичена зі структури курбасового «Березоля», ставала в пригоді Всеукраїнському державному єврейському театру і в харківський, і в київський період його діяльності. Рецензенти зазвичай відзначали високий рівень молодої режисури театру.
Задля втілення завдання говорити з глядачем не «жаргоном», як часто називали їдиш, а літературною мовою, Всеукраїнський Харківський «ГОСЕТ» активно співпрацює з такими відомими єврейськими письменниками і драматургами, як В. Білль-Білоцерковський, Л. Квитко, А. Вев’юрко, Д. Бергельсон. Молодий драматург П. Маркіш служив у театрі завідувачем літературною частиною.
Постановка на харківській єврейській сцені драми «Гірш Леккерт» Арона Кушнірова (реж. М. Норвид, худ. Л. Кроль, 1929 р.), комедії «Гедекте кортн» («Биті карти») Моше Пінчевського (реж. А. Нугер, Ф. Заславський, 1929 р.), «Ді Лецте» («Останні») Л. Резника (реж. С. Марголін, худ. А. Тишлер, комп. М. Мільнер, 1931 р.), п’єси на виробничу тематику «Роман Цат» М. Альбертона (реж. М. Норвид, 1932 р.) та «Енергія» А. Кагана (реж. А. Нугер, І. Ізраель, 1932 р.), п’єса про життя євреїв-переселенців «Ніт гедайгет» («Не тужити») П. Маркіша (реж. Н. Лойтер, 1931 р.) свідчила як про ствердження актуальної національної драматургії, так і про основний напрямок роботи театру – сучасна проблематика, участь єврейського населення у боротьбі проти царату та наступній соціалістичній розбудові країни.
Проте, звинувачення у формалізмі на той час лунали вельми загрозливо. За мистецькі пошуки можна було отримати спершу – звинувачення у ідеологічних та політичних похибках, згодом – реальний вирок… Такою була доля геніального Леся Курбаса, багатьох його талановитих учнів, численних діячів інших театрів, чия мистецька платформа відрізнялася від соцреалізму, що ставав панівним у тогочасному мистецтві. Отже, М. Норвид мусив полишити Харківський «ГОСЕТ».
1934 р. столицею України знову стає Київ. Всеукраїнський «ГОСЕТ» також змінює прописку та переїжджає до столиці. «На базі харківського і київського єврейських театрів Наркомос утворює всеукраїнський державний єврейський драматичний театр. Директором нового театру призначено т. Є. Гарника, його заступником т. С. Вайсмана, художнім керівником т. Вершилова. З найближчих днів театр починає підготовчі роботи до відкриття свого першого сезону», – сповіщає 18 серпня 1934 року київська газета «Комуніст».