Єврейський театр в Одесі

За першим в Російській імперії переписом населення 1897 р. Одеса була найбільшим «мегаполісом» на території України – 124 тисячі населення. Згідно з результатами того ж перепису, кількість осіб юдейського віросповідання, які до того ж назвали рідною мову їдиш, було 30,5 %. Такі пропорції чисельності єврейського населення Одеси до загальної кількості її мешканців трималися до початку Другої світової війни та її приходу на українські землі. Прослідковується навіть тенденція до зростання: найбільший відсоток одеситів єврейської національності – 37% від загальної кількості 425 тисяч, тобто значно більше третини населення – припадає на 1926-й рік.
Своєрідний гумор, неповторний фольклор, театралізація повсякденності – ось добре впізнаванні й нині ознаки єврейського життя Одеси. Отже, у цьому великому поліетнічному причорноморському місті єврейський театр з’являється майже одразу ж після свого народження (1876). Окрилена глядацьким успіхом, що супроводжував її виступи у містах Румунії, молода трупа Гольдфадена-Фішзона їде до Одеси на запрошення антрепренера І. Розенберга. Це відбулося 1878 р., а на початку наступного року приїздить і сам засновник єврейського театру – А. Гольдфаден, аби очолити національну театральну справу в Одесі та в цілому – по всій Україні.
Афіша їдишської трупи Гольдфадена в Одесі була строкатою: від «історичної» оперети та побутової комедії до «сльозливої» мелодрами. Домінували, безперечно, оригінальні п’єси та інсценівки народних пісень та інших популярних сюжетів, написані самим Аврамом Гольдфаденом. А незмінним лідером за кількістю вистав та їх відвідуваністю була його ж «оперета-мелодрама» «Ді Кішефмахерін» («Чаклунка»), перша постановка якої відбулася в Одесі 7 квітня 1879 р. Прем’єра вийшла напрочуд вдалою, критика відзначила з-поміж безсумнівних здобутків вистави стремління до «краси єврейської народної театральності», і відтоді цей твір став шлягером на їдишському кону по всьому світі.
Чутки про одеський єврейський театр швидко дісталися Петербурга. Гольдфадена викликали до Цензурного управління, аби він представив репертуар на предмет його благонадійності. Весь репертуар був дозволений до постановки, а столичний вояж навів керівника трупи на думку про необхідність розширення географії театру. 1880 р. була здійснена півторарічна гастрольна поїздка півднем України, згодом – Мінськ, Ковно, Бобруйськ, Москва, Ростов, Вільно, Динабург (Даугавпілс), і, нарешті, Петербург, де театр грав з липня 1881 по кінець квітня 1882 року.
Та святе місце порожнім не буває – з від’їздом гольдфаденівської трупи театральне життя єврейської Одеси не тільки не припиняється, воно, здається, починає вирувати з новою силою! За короткий час в Одесі з’являється кілька нових єврейських театральних колективів, тим паче, що далеко не всі актори поїхали з Аврамом Гольдфаденом у цю тривалу подорож. Багато хто залишився в Одесі та, відчувши солодкий смак аплодисментів, успіху та слави, жодною іншою справою, окрім театру, займатися вже не хотіли. Гольдфаден став своєрідним каталізатором, активізувавши прагнення єврейської Одеси до власного театру. Одразу ж після його від’їзду на гастролі декілька артистів організують нові театральні трупи, і один з таких «новоспечених» антрепренерів – кращий гольдфаденівський актор Зейлік Могилевський, що увійшов в історію національного театру під псевдонімом Зігмунд Могулеско.

Зігмунд Могулеско (Зейлік Могилевський)

Зігмунд Могулеско (1858 – 1914), як і безліч його собратів по мистецтву, свій шлях до вершин драматичного театру розпочав зі співів у синагогальному хорі рідного містечка Каралаш в Бессарабії. Незабаром здібного юнака запросили співаком до великої хоральної синагоги міста Бухарест. Окрім володіння блискучим вокалом, був також обдарованим імітатором та мімом. 1877 р., під час перебування у Бухаресті новоствореної трупи Гольдфадена, Могилевський витримав, говорячи по-сучасному, складний «кастинг» та був прийнятий до колективу. Саме з акторами гольдфаденівської трупи Зейлік, якого називали «першим коміком єврейської сцени», приїздить до Одеси. Скоро Гольдфаден для молодого актора напише провідну роль Шмендрика в однойменній опереті, яка стала надпопулярною на єврейському кону, а ім’я Шмендрика – називним. Та на гастролі з батьком єврейського театру Могилевський не поїхав. Натомість 27 березня 1880 року на сцені Маріїнського театру в Одесі відбувся перший виступ трупи Зігмунда Могулеско. Зі власною трупою Могулеско виступав до 1883 р.на різних сценічних майданчиках Одеси, поєднуючи амплуа режисера, антрепренера та прем’єра акторського складу трупи. Однак недарма ж цей період в історії єврейського театру зветься гольдфаденівським – репертуар новоствореного колективу Могулеско мало чим відрізнявся від афіші трупи Гольдфадена: «Дер Фанатик, одер Ді цвей Кунілемлех» («Фанатик, або Два телепні»), «Ді Кішефмахерін» («Чаклунка»), «Бар Кохба» («Син зірки»).
Не забарилися й перші спроби порушити драматургічну монополію Гольдфадена в їдишському театрі. Першим серйозним його конкурентом стає Йосип Латайнер – автор п’єс «Одержимий бісом», «Чоботар Аншл», «Польський богомолець», «Любов Єрусалима» тощо, які актори трупи Могулеско грали перед одеською публікою та під час гастрольних поїздок. Також в репертуарі з’являються нові назви: «Менахем, син Ізраїля» – п’єса одеського драматурга Ш. Каценеленбогена; «Фальшиве диво» – літературний дебют самого керівника трупи Зігмунда Могулеско, а також «Сам себе покарав» – під такою назвою одеський глядач побачив вперше мовою їдиш гоголівського «Ревізора» у переробці Н. Шайкевича, де Могулеско зіграв Хлєстакова.

На заваді подальшого розвитку єврейського театру стала урядова заборона 1883 р. грати мовою їдиш. Багатьом молодим театральним колективам пережити згаданий період не вдалося. Заборона, з-поміж іншого, підірвала економічні засади національного сценічного мистецтва євреїв, яке перебувало в процесі становлення. Актори були позбавлені засобів до існування, отож для багатьох еміграція стала порятунком.
Наприкінці 80-х – початку 90-х років XIX сторіччя було здійснено низку спроб реанімації єврейської сцени в Одесі. Трупа Якова Співаковського здійснила ряд гастрольних поїздок, ризикнувши включити до маршруту Ростов, Харків, Сімферополь та Київ. В репертуарі були “Жидівка” Е. Скріба, “Бранделе Козак” А. Гольдфадена та “Уриель Акоста” з самим Співаковським у головній ролі. Незабаром у колективі з’явився ще один постановник, який мав до того же чималий організаторський досвідом, – Фішзон, після чого актори продовжили виступи під іншою назвою: “Трупа німецько-опереткових артистів під орудою Я. М. Співаковського та під головним режисерством А. Ф. Фішзона”. Сам Фішзон був обдарованим коміком, котрого рецензент однієї з провінційних газет назвав “першим побутовим артистом єврейської сцени”».
1898 р. до трупи Співаковського – Фішзона вступил Яков (Якуб) Адлер, перший трагік єврейської сцени, який починав кар’єру ще в трупах Гольдфадена і Могулеско.
У 1898–99 роках театральне життя Одеси пожвавішало – на гастролі приїжджає подружжя Камінських – Аврам та Есфір (Естер-Рохл). Влітку єврейська трупа, що працювала під вельми «завуальованою» назвою: «Товариство німецько-оперетково-драматичних артистів під орудою пп. Камінського і Бермана», – отримала для виступів краще у всьому місті театральне приміщення Російського театру.
Та тільки трупа відчула смак глядацького успіху і набула прихильників, гастролі довелося терміново припинити. Вийшла заборона місцевої влади, яка розібралася в національній приналежності трупи Камінських й подальші вистави грати не дозволила.
До Одеси подружжя повернулося у вересні 1902 р., у складі «Товариства німецьких оперетково-драматичних артистів Д. М. Сабсая та А. Г. Камінського». Грали з 20 вересня по 15 грудня, тобто майже три місяці поспіль. «З цього часу розпочинається другий (після гольдфаденівсько-лернерівського) найбільш інтенсивний період єврейського театру в Одесі. Заборони більше їх не переслідують, й кожна трупа прагне показати себе тут. За рік трупа Камінських проведе в Одесі весь зимовий сезон, з 10 вересня 1903 року по 2 травня 1904 року. Знову об’єднавшись з Д. Сабсаєм, буде працювати тут навесні 1905 року і далі.
1903 р. Камінська вирішила підкорити також співочі ролі, і – успішно. “У заголовній ролі, – писав рецензент «Одесских новостей» виступила талановита прем’єрка трупи п-ні Камінська. Такої виконавиці ролі Суламіфі постійні відвідувачі Нового театру давно не бачили”.
Після нетривалої перерви, пов’язаної з народженням молодшого сина Йосипа (1903), Естер-Рохл повертається на одеську сцену. Під час відсутності Камінської її ролі в трупі виконувала відома єврейська співачка Надія Нерославська. Після повернення на кін Естер-Рохл виконує вже не тільки ролі з мелодрам й опереток та вокальні партії – «вона відчула своє покликання драматичної актриси, і на свій бенефіс ставить історичну драму О. Лернера “Юдіф”.
Тут же в Одесі 1903 р. відбувся сценічний дебют чотирирічної дочки Камінських Іди у ролі Соньки з п’єси Д. Пінського «Мати» («Залізна жінка»). Її героїню Софію у дорослому віці грала Естер-Рохл.

1905-й рік позначився послабленням тиску на національні культури з боку самодержавства. У квітні був оприлюднений Указ про укріплення основ віротерпимості, а у жовтні – монарший Маніфест про «основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зібрань та спілок». Ганебна заборона їдишського театру на всій території імперії нарешті припинила свою дію. Зняті були також інші численні обмеження, що багато років поспіль ускладнювали існування національних театрів. Тепер, вперше в їхній історії, можна було створювати стаціонарні театри – так, до речі, 1907 р. в Києві було відкрито Перший український стаціонарний театр Миколи Садовського. А у єврейському театрі першість міцно тримала Одеса.
Єврейський театр в Одесі відкрився 1908 р. зусиллями драматурга Переця Гіршбейна (1880–1948).
Відкриттю єврейського театру передували два успішних спектаклі: за п’єсою самого Гіршбейна “По той бік ріки”, поставлений Костянтином Марджановим на сцені Міського театру, та за Шолом-Алейхемом “Стерво” (“Ді Нейвеле”), показана трупою Співаковського (обидві – 1908).
Спочатку стаціонарний театр планував відкрити Співаковський. Було навіть укладено угоду між ним та Шолом-Алейхемом, за якою письменник мав стати художнім керівником та відповідальним за репертуар, театру ж надавалося право першої постановки всіх його нових п’єс.
Успіх згаданих вистав, підкріплений підтримкою Хаіма-Нахмана Бялика, зумовили відкриття 26 січня 1909 року «Літературно-художнього театру Переця Гіршбейна» його п’єсою «Заручини».
Після «Заручин» зіграли «Ді Нейвеле» («Стерво»), а наприкінці лютого відбулася прем’єра п’єси Шолома Аша «З хвилею», яка, за словами рецензента «Одесских новостей» Бориса Фліта, «викликала бурхливий захват переповненої зали та захопила усіх палкістю мови й глибиною самої теми».
Літературно-художній театр Переця Гіршбейна» ставив собі за мету познайомити єврейського глядача з творами І. Л. Переця, Шолом-Алейхема, Ш. Аша, Д. Пінського, Я. Гордіна. Серед вистав театру 1909–1910 рр. слід відзначити декілька постановок національної драматургії, здійснених режисером і актором Я. Бен-Амі, що були надзвичайно популярними в одеської публіки: «Сатана» Я. Гордіна (Бен-Амі обрав цю виставу для власного бенефісу), а також дві п’єси Шолом-Алейхема – «Доктор» та одноактівку «Менчн» («Люди»).
Завершився перший сезон гастрольною поїздкою до Мінську й Варшави. Приїзд одеських єврейських артистів польська преса назвала “подією дня”. На тлі успішного прийому, влаштованого варшавською публікою, цілковито несподіваною стала заява засновника й керівника першого одеського єврейського стаціонарного театру про його саморозпуск. Гіршбейна можна зрозуміти: він втомився фізично й морально, адже його п’єси складали основу афіші, натомість театр, відчуваючи гострий брак фінансів, так і не знайшов багатих покровителів.

З початком Першої світової війни діяльність єврейських театрів знову підпала під обмеження. Тепер це стосувалося вистав, що які виконували на їдиші, через співзвучність з німецькою мовою. Деяким трупам дозволено грати вистави російською, проте значна частина єврейської аудиторії ігнорувала ці спектаклі, а російськомовні глядачі від початку не цікавилися ними.
Як не дивно, Одеса, що в період 1918–1920 рр. переживала інтенсивний інтелектуально-культурний бум, пов’язаний з припливом емігрантів з обох російських столиць, а згодом – із Києва, єврейського театру так і не отримала. З-посеред відносно значимих подій, пов’язаних з єврейським театром, можна відзначити гастролі трупи Рудольфа Заславського – першого інсценувальника “Тев’є-молочника”, що відбулися 1923 р. і регулярні виступи в Одесі колективу “Євмуздрамкомедії”, очолюваної Я. Гузиком, який мав давні творчі зв’язки з містом.
Наприкінці 1920-х років була відкрита Одеська молодіжна єврейська театральна студія, організована учнем Вахтангова Марком Рубінштейном. Саме на її основі невдовзі був організований Одеський «ГОСЕТ».
Нарешті 17 грудня 1930 р. відкрито Одеський державний єврейський театр-студію, що почав перший сезон п’єсою Олександра Безименського “Постріл”. Театру надали приміщення у самому центрі міста, у кварталі від Дерибасовської – на Грецькій вулиці (там нині розташований ТЮГ). Очолив трупу М. Рубінштейн, який привів до нового театру ряд своїх студійців.
Одеський «ГОСЕТ» було створено пізніше за Харківський та Київський, тому повною мірою відчув ідеологічний тиск вже з перших днів існування. Державна влада в особі створених нею у великих містах єврейських секцій при місцевих відділеннях Наркомосу намагалася сформувати новий тип радянського єврейства, емансипованого від івриту, синагоги, національних свят і традицій. Одним з ефективних засобів будівництва єврейської пролетарської культури мав стати національний театр.
Досить швидко з’ясувалося, що театр із покладеними на нього зобов’язаннями не впорався. В роботі були помічені ознаки формалізму, для «перевиховання» колективу його скоротили та зробили пересувним.
Критик О. Любомирський у своїй статті «Замітки про Одеський ГОСЕТ» так характеризує Марка Рубінштейна у якості художнього керівника театру: «На жаль, цей здібний режисер занадто некритично поставився до різноманітних модних віянь. Формалістичні захоплення Рyбінштейна тяжко відбилися на новому театрі, відштовхнули від нього глядачів. Частина артистів полишила театр, та він поступово зовсім розвалився». Стаття Любомирського з’явилася 1939 р., коли з «формалізмом» та іншими «ізмами» боролися нещадно, а за мистецькі похибки можна було отримати політичне звинувачення.

1934 р. вдруге здійснено спробу формування стаціонарного державного єврейського театру в Одесі. Тепер основою трупи став новостворений Вінницький «ГОСЕТ» на чолі з видатною єврейською актрисою Лією Буговою (Фельдшер).
Лія Бугова знайома нам ще з 1920-х рр. по роботі у київських театрах «Їдише Фольксбіне» («Єврейська народна сцена») та «Кунст Вінкл» («Куточок мистецтв»), де вона була провідною актрисою на ролі молодих героїнь. Після реорганізації «Кунст Вінкла» 1928 р. Бугова продовжила свою роботу вже у Першому пересувному єврейському театрі, який невдовзі почав іменуватися «Ройтер факл» («Червоний смолоскип»). Мандрівний колектив під керівництвом І. Ракітіна працював для національного глядача двох республік – України та Білорусії, до нього повсюди ставилися з прихильністю, проте умови роботи та фінансовий стан трупи залишалися важкими. 1932 р. «Ройтер Факл» об’єднали з іще одним єврейським театральним колективом – «Ройтер Гамер» («Червоний молот»), внаслідок чого з’явився Пересувний державний єврейський театр Правобережжя, де Лія Бугова стала художнім керівником. Саме на його сцені Лія Ісаківна 1932 р. отримала звання заслуженої артистки УРСР. З акторів єврейського театру лише одиниці були відзначені урядовими званнями та нагородами, тому цей факт промовисто свідчить про рівень акторської майстерності Бугової.
На середину 1930-х Лія Бугова – зріла та досвідчена артистка національного театру, одна з найкращих в Україні. 1933-й рік. На чолі групи акторів Бугова перебирається до рідної Вінниці, добивається утворення “ГОСЕТа” та стає його художнім керівником.
Колектив міг стати значним явищем в історії єврейського театру. І тому викликав тривогу зростанням почуття національної гідності. Одеський театр доручили відродити Вінницькому «ГОСЕТу» на чолі з Буговою. Заради укріплення Одеського «ГОСЕТу» ліквідується ще один єврейський театр – в Миколаєві. Театр отримує будівлю у центрі міста, на Грецькій, 48.
Новий Одеський державний єврейський театр очолив режисер Євген Венгре. Театр відкрився «Оптимістичною трагедією» Всеволода Вишневського – п’єсою ідеологічно виваженою, радянською. В ролі Комісара виступила Лія Бугова. Її виконання на довгі роки стало еталоном не лише для національної сцени.
Наступна постановка трупи – п’єса класичного національного репертуару «За океаном» Я. Гордіна, зрежисована Лазарем Абеліовим, актором і режисером, чоловіком Лії Бугової, який разом із нею працював на єврейському кону спочатку в Києві, згодом – в мандрівних колективах. Бугова зіграла у виставі роль Есфір – яскраво, бездоганно, проте одеська преса висловлювала побоювання стосовно вузьконаціональної спрямованості вистави.
Театр намагається убезпечити себе від подібних закидів та береться до постановки перевіреної часом російської класики – «Без вини винні» О. Островського. «Одеський “ГОСЕТ” першим серед єврейських театрів здійснив постановку цієї п’єси. Режисер Єсипенко подарував глядачам прекрасну виставу. Журнал “Советский театр” в № 3 за 1936 р. назвав роботу Бугової в ролі Кручиніної геніальною.
Але одеська преса вибухнула фейлетоном, суть якого зводилася до неправильно визначених соціальних и класових характеристик героїв.
Євген Венгре очолював театр лише один сезон, 1935 р. його замінив на посаді Е. Лойтер.

Вже перший спектакль, поставлений Е. Лойтером на одеській єврейській сцені, не мав відношення до національного репертуару. 8 листопада 1935 р. відбулася прем’єра вистави «Фуєнте Овехуна» («Овеча криниця») Лопе де Вега. «Лойтер, послідовний прибічник Вахтангова й Грановського, котрий пройшов школу московських постановок, який мав власний стиль та досвід, створив одну з кращих своїх робіт».
Спектакль видовищно яскравий, свіжий. Весілля з ляльками, масками, народними баладами говорить про органічне використання фольклору, винахідливим є танок старих. Цікаве оформлення вистави: нагромадження різьблених хатинок, втиснутих у мавритансько-арабський замок (художник І. Рабічев).
Захоплено відгукується на гру Лії Бугової рецензент газети: «Лауренсія не тільки одна з кращих ролей класичного репертуару, але й одна з найважчих ролей. Заслужена артистка республіки Л. І. Бугова блискуче долає труднощі ролі, її Лауренсія багатолика, – лукава дівчина, весела співунка, любляча дочка, змучена жінка, пристрасний вожак повстання. В ролі розгорнувся талант артистки, її значний сценічний темперамент та досвід. У Бугової можна вчитися вмінню використовувати технологічні засоби (міміка, рух, інтонації) для виявлення основного сенсу образа».
Очоливши Одеський “ГОСЕТ”, Ефраїм Лойтер створив чудовий творчий колектив. У театрі працював обдарований режисер-постановник Ігор Земгано, музику до вистав писали Костянтин Данькевич, Семен Штейнберг, Дмитро Клебанов, Яків Файнтух, оформлювали спектаклі художники Матвій Драк, Ісаак Рабічев, Дмитро Крейн, Гітя Кеслер, Петро Злочевський.

Непорозуміння виникло тоді, коли театр став стримувати себе, непристойно соромлячись національної природи. Становище погіршилося, коли навіть формальні позначки існування єврейської культури вже відверто були спрямовані до виконання лише ідеологічних завдань з використанням дозволеної драматургії. Це знижувало рівень театру у всіх компонентах.
Вистава, вибудувана на національному матеріалі, знайомому нам своїм цікавим прочитанням на сцені Київського «ГОСЕТу» – «Дер ерштер їдишер Рекрут» («Перший єврейський рекрут») І. Аксенфельда у переробці Л. Рєзніка, постановка режисера Д. Шклярського – одразу ж підпала під нищівну критику за «містечковість»: «Глядачеві демонструють метушливий і замкнений світ, сповнений грубих забобонів, низькопоклонства й трепету перед царськими сатрапами, заплутаний хитромудрими тенетами талмудичних легенд, придушений чіпким павутинням шахрайства».
Наступна вистава Д. Шклярського на кону Одеського «ГОСЕТу» презентувала нев’янучу світову класику, так звану «костюмну п’єсу». Одеський глядач побачив на єврейській сцені «Собаку на сіні» іспанського драматурга Лопе де Вега, один з кращих творів традиційної комедії «плаща й шпаги». Тон рецензій уже більш поблажливий, майже схвальний: «Окремі сцени, вирішені Шклярським, моментами нагадують лубочні картинки з антуражем “гішпанських” серенад, плащів, шпаг, проте виявляють пречудовий акторський потенціал трупи. Важко знайти більш досконале виконання ролі Діани, ніж те, котре презентує нам заслужена артистка Республіки Л. Бугова. Талановита виконавиця окреслює свою шляхетну сеньйориту з тонкою гранню художньої простоти й тим відчуттям міри, які приступні лише великим майстрам сцени».
Навіть постановка дозволеного у Радянському Союзі та улюбленого читачами Шолом-Алейхема була сприйнята неоднозначно. Навесні 1936 р. на сцені Одеського «ГОСЕТу» його художній керівник Е. Лойтер здійснив постановку інсценівки роману «Стемпеню». Вистава йшла під назвою «Стемпенюс Лібе» («Любов Стемпеню»), виокремлюючи у якості основної сюжетної лінії саме заборонене, неможливе кохання скрипаля Стемпеню до чужої дружини Рохеле.
«П’єса дає повне уявлення про звичаї вузького й закритого буржуазного світу єврейського гетто з гнітючою атмосферою релігійного фанатизму, наруги над свободою думки, безправним становищем жінки, з кам’яною байдужістю до всього, що стоїть на останніх щаблях соціальних сходів».
Але які б зауваження не лунали на адресу постановника, про виконавицю головної ролі Лію Бугову критика писала шанобливо й захоплено.
У виставі «Стемпенюс Лібе» («Любов Стемпеню») один із кращих своїх образів створив патріарх єврейської сцени Йосип Брандеско. Йому, талановитому актору старої школи, підкорялися як трагічні, так і комедійні ролі. У виставі за Шолом-Алейхемом Брандеско виступив у ролі скомороха-бадхена Хайкеля. В Київському «ГОСЕТі» цю знакову роль грав також один із кращих та досвідчених акторів трупи Лазар Калманович.
Тим часом Лія Бугова впевнено стає провідною артисткою одеської сцени, і не тільки національної. Побачити Лію Ісаківну на сцені в одній з її коронних ролей означало отримати незабутні враження на тривалий час.
Художній керівник Одеського «ГОСЕТу» Е. Лойтер і надалі збагачував репертуар театру класичною національною драматургією. Того ж 1936 р. на кін виходить чи не найвідоміша п’єса Я. Гордіна «Міреле Ефрос». Безперечно, заголовна роль призначалася прем’єрці трупи, улюблениці одеського глядача Лії Буговій. Пригадаймо – роль єврейської «королеви Лір» Міреле була візитівкою легендарної Естер-Рохл Камінської. Саме вона втілила трагедію ошуканої матері у вимірах світової драматургії, сполучивши національне із загальнолюдським. Ще будучи актрисою-початківицею, працюючи у київському театрі «Їдише Фольксбіне», Бугова спостерігала неперевершене виконання цієї та інших ролей легендарною Камінською.

Підбиваючи підсумки сезону 1935–1936 років, рецензент Г. Стокфіш розвиває тему: «У минулому сезоні єврейський драматичний театр не показав жодної п’єси на радянську тематику. Працездатний колектив захопився сльозливою постановкою “Міреле Ефрос” та зовнішньою комедійною яскравістю таких п’єс, як “Ні бе, ні ме”, “Гершеле Острополер”. За відсутності радянської тематики такий добір п’єс створює невірну репертуарну лінію, викликаючи відхід колективу від сучасності».
З творів національної драматургії на кону Одеського «ГОСЕТу» йшли також «Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зорі»), «Дер гройсер гевінс, ун Цвей хундерт тойзнт» («Великий виграш, або 200 тисяч») та «Дер Ойцер» (назва театру – «Скарб Наполеона») за Шолом-Алейхемом; «Швестер» («Сестри») Іцхака-Лейбуша Переця, «Хаїм Бойтре» Моше Кульбака та багато ін.
У період підготовки до 80-річного ювілею Шолом-Алейхема у 1939 р. театр береться до постановки програмного твору письменника – «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»). Художнього керівника театру Е. Лойтера наприкінці 1930-х рр. до постановок єврейської класики допускають вельми дозовано, щоб запобігти можливим «націоналістичним ухилам», тому режисером вистави виступив менш досвідчений С. Вайншельбаум. Проте міцна драматургічна основа – театр узяв канонічну інсценівку Добрушина-Ойслендера, яскраві акторські роботи, такі очікувані у єврейському театрі національна тематика й колорит: все це сприяло успіху вистави.
Виконавців заголовної ролі молочаря Тев’є, містечкового філософа, ніжного батька, люблячого чоловіка у виставі було двоє, його у чергу грали провідні актори – Володимир (Біньйомін) Шварцер та Йосип Брандеско. Для Брандеско, одного з найдосвідченіших акторів трупи, Тев’є – логічний та блискучий фінал його акторської долі. Шварцер, актор універсальний, до роботи над роллю Тев’є приступив ще у Московському «ГОСЕТі», як дублер великого Міхоелса.

Тим часом наступним тріумфом Лії Бугової стало виконання заголовної ролі – Емми Боварі – в інсценізації роману Гюстава Флобера «Мадам Боварі». Постановка Ігоря Земгано (Юцевича) 1938 р., як зазначали рецензенти, мала на меті нищівну критику бездуховного буржуазного суспільства: «“Мадам Боварі” в єврейському театрі має пізнавальне значення. Ілюструє тезу Енгельса: допоки існує буржуазно-капіталістичний світ з його підлотою та брехнею, не може бути по-справжньому людських відносин між людьми. Повернення людини до людини відбудеться лише при комунізмі».
Та навіть за таких умов літературний матеріал надавав Лії Буговій достатньо можливостей, аби бездоганно втілити складну гаму розбурханих почуттів витонченої жінки. «Емма – це я!», – вигукнув автор, зворушений трагедією своєї героїні. Саме так відчувала свою Емму Боварі й талановита виконавиця: «Усім комплексом сценічних даних артистка відповідає образу, створеному Флобером. Вона дала м’який, пластичний образ жінки з глибокими переживаннями, безвихідно тяжкими стражданнями, безмежним відчаєм, знову сяйнула всіма фарбами свого надзвичайного таланту».
Діапазон ролей, зіграних Буговою на одеській єврейській сцені, вражає об’ємом та різноманітністю: від флоберівської Емми Боварі до горьківської Ніловни.
А тим часом єврейський театр розсипався фізично. На ремонт не було виділено грошей. Театр залишався в руїнах. І почав готувати “У ті роки” Рєзника про громадянську війну та “Дівчину з Москви” Губермана. Політична кон’юнктура вимагала гнучкості. Нова сталінська конституція, події в Європі призвели до появи в Одеському “ГОСЕТі” спектаклів, що утверджували державні декларації. І сумнозвісна «Дівчина з Москви» стала саме такою виставою. «“Дівчина з Москви” присвячена перебудові людської психології в колгоспі, новим взаємовідносинам, показу радісного і щасливого життя наших колгоспників.»
У той же період «режисер Російського театру Авраам Треплєв шукав виконавицю головної ролі у спектаклі «Мати» за К. Чапеком. Вражений тим, як Бугова зіграла фрагмент з «Євгенія Онєгіна» (вистава «Дівчина з Москви»), він запросив актрису у свою постановку, після чого вона назавжди пов’язала свою творчість з російськомовною сценою». Це офіційна версія, проте перехід Лії Бугової на російську сцену був кінцевим результатом цілої низки подій, що призвели до вилучення талановитої актриси з національного театру.
Бугова віддано служила єврейському театру. Національна актриса підпорядкувала талант і саме життя мрії про гідний театр для свого народу. Уявлення про такий театр спростовувала дійсність. Трагічним було й гірке усвідомлення сумної долі єврейського театру, чиє двозначне становище все більше ускладнювалося.
На жаль, прохідних, кон’юнктурних п’єс на сцені Одеського «ГОСЕТу» ставало все більше. Театр знаходився під постійним ідеологічним тиском влади, що змушувало частіше ставити актуальну радянську драматургію на кшталт «Вогнів маяка» Л. Карасьова. П’єса про пошуки і затримання «ворога народу», який фотографував маневри радянської ескадри, про пильність простих громадян – такі одноденки, п’єси-агітки пачками ставилися на сценах театрів СРСР, незважаючи на національні ознаки.
Е. Лойтер, який на сцені рідного театру все частіше мусив ставити такі спектаклі, як «Дівчина з Москви» А. Губермана або «Степ кличе» («Елька Руднер») «одеського Шолохова» Н. Лур’є та І. Добрушина, ставить єврейську класику на сцені сусідів – Одеського українського драматичного театру. Йдеться про постановку «Великого виграша, або 200 000» Шолом-Алейхема з прекрасним акторським ансамблем – Л. Мациєвська, А. Крамаренко, Г. Бабенко.

Перед війною Одеса «залишалася одним із найпрестижніших театральних міст, яке найчастіше обирали для гастролей. Їдишемовні театри СРСР не були виключення: московський, київський та білоруський Державні єврейські театри, єврейські музиканти та виконавці-вокалісти були частими гостями міста.
Звістка про напад фашистської Німеччини застала театр під час гастрольної подорожі до Кременчука… Одеський Державний єврейський театр спочатку евакуювали до Ташкенту, а 1942 р. об’єднали з Харківським єврейським театром. Об’єднану трупу розташували у Самарканді, де репертуар поповнився виставами “Клятва” Ієхезкіля Добрушина, “Чекай на мене” Костянтина Симонова. Було відновлено кілька старих постановок». У період німецько-румунської окупації Одеси у міському гетто періодично ставили підпільні вистави на їдиші.

У розділі використані матеріали з книги:
Мелешкіна І. Мандрівні зорі в Україні. Сторінки історії єврейського театру. Дух і Літера, 2019 р.