Ця зала Музею присвячена історії трагедії Бабиного яру – місця масової страти нацистами різних груп населення Києва. Перша частина зали розповідає про Європу та світ у 1930-1940-х роках: початки антисемітської пропаганди, реакція світу і, зокрема, Католицької церкви на Голокост, утиски євреїв і система концентраційних таборів, організована нацистами. Друга частина зали має назву “Напередодні”. Вона розповідає про жорстокість радянського режиму в СРСР та нацистського режиму в Німеччині, про ідеологічні передумови Другої світової війни та, зокрема, трагедії Бабиного яру. Наступні дві частини зали розповідають про вбивство євреїв та інших груп населення у Бабиному яру. Оповідь починається з німецької окупації Києва, що розпочалася 19 вересня 1941 року і дала можливість нацистам реалізувати расистську політику знищення місцевого населення. Наступні дві частини розповідають про повоєнну політику непам’яті про трагедію в СРСР – свідоме затирання і спотворення пам’яті про жертв трагічних подій, що сталися в Бабиному ярі; а також про антисемітські кампанії в Радянському союзі у 1948-1953 роках. Представлено також спроби громадянського суспільства зберегти пам’ять про Бабин яр – мітинги 1966-1989 років на місці трагедії, в також Роман Анатолія Кузнецова “Бабин Яр” (1966). Окремо представлені поетичні тексти пам’яті жертв Бабиного яру. Окремий блок – меморіалізація трагедії. Радянський пам’ятник 1976 року, Менора, інші пам’ятники. В також представлено український проєкт вшанування пам’яті (2017-2021). У залі представлено також інформацію про українських праведників народів світу.
This museum hall is dedicated to the history of the tragedy of Babyn Yar — a site of mass executions carried out by the Nazis against various groups of Kyiv’s population. The first part of the hall focuses on Europe and the world in the 1930s–1940s: the origins of antisemitic propaganda, the reaction of the international community and, in particular, the Catholic Church to the Holocaust, the persecution of Jews, and the system of concentration camps organized by the Nazis. The second part of the hall is entitled “On the Eve.” It addresses the brutality of the Soviet regime in the USSR and the Nazi regime in Germany, the ideological preconditions of the Second World War, and, in particular, the tragedy of Babyn Yar. The next two sections of the hall tell the story of the murder of Jews and other groups at Babyn Yar. The narrative begins with the German occupation of Kyiv, which started on September 19, 1941, and enabled the Nazis to implement their racist policy of exterminating the local population. The following two sections address the postwar policy of enforced silence in the USSR — the deliberate erasure and distortion of the memory of the victims of the tragic events at Babyn Yar — as well as antisemitic campaigns in the Soviet Union in 1948–1953. The exhibition also presents efforts by civil society to preserve the memory of Babyn Yar, including commemorative rallies held at the site of the tragedy between 1966 and 1989, as well as Anatolii Kuznetsov’s novel Babyn Yar (1966). Poetic works dedicated to the memory of the victims of Babyn Yar are presented separately. A separate section is devoted to the memorialization of the tragedy: the Soviet monument erected in 1976, the Menorah, and other memorials. The Ukrainian project dedicated to commemorating the victims (2017–2021) is also presented. The hall also features information about Ukrainian Righteous Among the Nations.
ЄВРОПА ТА СВІТ (1930-Х – 1940-Х рр.)
Завоювання нацистами влади в Німеччині поклало початок масовим антисемітським акціям. На перших етапах це було обмеження євреїв в економічних, а потім і в громадянських правах. Як реакція на це — еміграція близько 300 тис. євреїв (60% єврейського населення Німеччини). Решта 200 тис. майже всі загинули в гетто, концтаборах і таборах смерті чи просто були вбиті у власних оселях. Еміграція євреїв ускладнювалася тим, що не було куди емігрувати — в усіх країнах діяли квоти на в’їзд іноземців. I євреї залишалися сам на сам зі своєю трагедією. Світ іще не відчував серйозності загрози. Засуджуючи нацизм і його злочини, варто також пам’ятати, що всі вони були б неможливі без мовчазної згоди чи бездіяльності держав антигітлерівської коаліції та нейтральних держав.
Засоби масової інформації недостатньо висвітлювали знищення євреїв нацистами, тим самим перешкоджаючи їхньому порятунку. Сполучені Штати та демократичні країни Європи відмовлялися приймати емігрантів і біженців. Союзники, знаючи про систему таборів смерті, не докладали жодних зусиль до її знищення.
За роки війни до нього потрапило близько 140 тис. осіб,
понад 100 тис. із них загинули.
євреїв і людяності.
Мовчала Церква, мовчав Папа у Ватикані. А деякі священнослужителі стали прибічниками нацистів, повторюючи давні антисемітські наклепи. Діяльність окремих священників заради порятунку євреїв була їхньою особистою громадянською ініціативою. Євреї, які залишалися на радянській території, майже нічого не знали про антисемітські погроми, вчинені німцями в Європі наприкінці 1930-х років і на початку Другої світової війни. Хто в цьому винен? Сталін і його прибічники, які ввійшли у змову з нацистською Німеччиною і розглядали Гітлера як союзника у протистоянні з демократичним Заходом. Загалом винен сталінський тоталітаризм, який знищив громадянське суспільство, зокрема — всі форми об’єднання, тримаючи своїх громадян в інформаційному вакуумі. Як збагнути байдужість одних людей до загибелі інших? Чим пояснити?
Мабуть, відповіддю на це питання будуть і безсилля європейських народів перед фашизмом, і зовсім недостатній, як на той час (та й тепер), механізм солідарності народів в ім’я збереження цивілізації та життя на землі, і аморальне «моя хата скраю» як позиція низки держав та народів (ілюзія, що коли вбивають інших, то в тебе залишається шанс вижити), й історичне протистояння юдейської та християнської цивілізацій, і трагічне політиканство державних лідерів, яке коштувало сотень тисяч і мільйонів життів… Мабуть, цей перелік можна продовжувати. Та питання «чи врахує людство цей урок?» — є сьогодні найактуальнішим. На жаль, мертвих уже не повернути. Дай Боже, щоб поталанило вижити живим…
Всього небайдужим данським громадянам
вдалося врятувати 7220 євреїв.
НАПЕРЕДОДНІ
Голокост та інші злочини Другої світової були б неможливі без десятиліть існування тоталітарних нацистського та сталінського режимів. У 30-х роках у Радянському Союзі сформувався тоталітарний режим та розгорнулися безпрецедентні репресії. «Ворогами народу» оголошувалися політичні опоненти, громадські та військові діячі, керівники промисловості, митці, науковці та загалом соціальні групи та цілі народи. Зокрема, на території УРСР у період примусової колективізації, Голодомору 1932–1933 років загинуло не менш ніж 4 млн осіб. Ще мільйон людей було знищено під час «великого терору» 1937–1938 років.
Прилеглі до Бабиного Яру кладовища стали місцем поховання жертв цих геноцидів: Братське — жертв Голодомору, а Лук’янівське — жертв розстрілів НКВС.
У ті самі 1930-ті роки в Німеччині на тлі економічної нестабільності та повоєнного ресентименту до влади прийшли нацисти. Режим монополізував усі суспільні сфери, включно з культурою та наукою,
переслідуючи та знищуючи опонентів. Нацисти відверто декларували расизм, антисемітизм і дискримінацію за етнічним походженням, психічним здоров’ям, сексуальною орієнтацією, релігійними та політичними переконаннями. У 1935 році були прийняті «Нюрнберзькі закони», що стали юридичною підставою для расової дискримінації євреїв.
9–10 листопада 1938 року на територіях Райху відбулися інспіровані режимом масові єврейські погроми, відомі як «Кришталева ніч» (нім. (Reichs-)Kristallnacht — «ніч битого скла»).
канцлера Німеччини Адольф Гітлер вітає натовп з вікна будівлі
відомства канцлера Німечч
Підписана Сталіним та Ріббентропом карта Польщі з уточненим кордоном між Німеччиною та СРСР
за результатами спільної агресії 1939 р.
У цьому випадку стереотипний єврей задумує змову за кулісами, щоб управляти Союзними державами, представленими британським, американським і радянським прапорами. Підпис на зображенні говорить: «За спиною ворожих держав: єврей».
Орієнтовно 1942 р.
Попри те, що обидва режими декларували неприйняття ідеологій один одного, вони мали чимало спільних рис. Між державами, від часів Рапалльської угоди 1922 року до самого нападу німецького Райху на СРСР у червні 1941 року, тривало дипломатичне, військове та економічне співробітництво. СРСР всіляко сприяв мілітаризації Третього Райху. Обидва режими виступали противниками Версальського ладу, а в ідеологічному сенсі – ліберальної демократії. Обидва розбудовували тоталітарні політичні системи, використовували в економіці рабську працю ув’язнених, спекулювали патріотизмом і ресентиментом та підривали засади суспільства безкарним терором.
У вересні 1938 року Німецький Райх окупував Судетську область Чехословаччини, підваживши повоєнний статус-кво та уможлививши подальшу військову агресію. Першого вересня 1939 року, діючи в рамках пакту Ріббентропа–Молотова, Райх напав на Польщу. 17 вересня СРСР почав захоплення східної частини Польщі. Два режими переділили Польську державу, окупація супроводжувалася репресіями, а в окупованому Бресті відбувся спільний парад радянських та німецьких військ. У листопаді СРСР напав на Фінляндію, а в 1940 році анексував Литву, Латвію, Естонію та землі Буковини й Бессарабії. На анексованих територіях радянська влада здійснювала масові розстріли та депортації.
На початку 1941 року імперії готувалися до нападу одна на одну. Німеччина встигла першою.
необхідні країнам для ведення війни.
ВБИВСТВО ЄВРЕЇВ У БАБИНОМУ ЯРУ
22 червня 1941 року Третій Райх напав на Радянський Союз. Німецькі війська розгорнули блискавичний наступ, оточили та розгромили зосереджені на кордоні радянські частини. До листопада в полоні опинилося близько 2,5 млн солдатів і офіцерів Червоної армії.
19 вересня, після запеклих боїв, нацисти увійшли в Київ, а до середини жовтня — захопили майже всю територію УРСР.
На той час у столиці лишалося близько 400 тис. жителів — приблизно половина довоєнного населення, з них — до 70 тис. євреїв. Радянська влада евакуювала стратегічні підприємства та чиновників держструктур, проте не вжила заходів на захист євреїв, хоча знала про антисемітську політику Райху. Офіційні радянські засоби інформації не повідомляли про антисемітські дії окупантів. Відповідно, кияни, пам’ятаючи радянські репресії 30-х, назагал ставилися до німців як до «меншого зла».
24 вересня на Хрещатику прогриміли вибухи й спалахнули пожежі. Диверсанти НКВС підірвали центральні будівлі, пошкодивши значну частину міської інфраструктури. В пожежах загинули кияни та німецькі офіцери.
Під приводом каральної акції нацисти взялися за знищення єврейського населення. «Акцію» проводила зондеркоманда 4а за підтримки німецьких поліційних сил і місцевої допоміжної поліції (останні виконували функцію супроводу й охорони).
Місцем розстрілу обрали урочище Бабин Яр на околиці Києва. Попередньо був поширений наказ під загрозою страти «всім жидам міста Києва і околиць» зібратися о 8-й ранку 29 вересня — на Йом-Кіпур, Судний день за юдейським календарем, — на розі вулиць Мельникова та Дегтярівської. Вимогою було взяти із собою документи, гроші та одяг. Перед урочищем євреям наказували роздягатися й віддавати коштовності. Конвойованих розділяли на групи та вели на розстріл.
Масштаб розстрілів у Бабиному Яру перевищив доти безпрецедентні розстріли в Кам’янці-Подільському, де було знищено понад 20 тис. євреїв, та в Бердичеві — 15 тис. За 29-30 вересня в Бабиному Яру було вбито, за німецькими даними, 33 771 єврея — без урахування дітей. Розстріли тривали до 3 жовтня. За деякими свідченнями, вбивства почалися ще 27 вересня. Страти в Бабиному Яру тривали протягом усієї окупації.
Облави на євреїв відбувалися і в наступні місяці. Їх виказували сусіди, які співпрацювали з окупантами чи прагнули заволодіти єврейським майном. Водночас майже сто киян, які переховували євреїв, рятували їх, ризикуючи власним життям і долями рідних, визнані Праведниками народів світу.
З початку радянського контрнаступу нацистське командування вирішило знищити сліди своїх злочинів. Організатори розстрілів у Бабиному Яру віддали наказ про проведення «ексгумації» та спалювання тіл жертв у спеціально збудованих печах. Вцілілі коронки та прикраси,
що лишилися на вбитих, вилучали для потреб Райху.
Загалом за два роки нацистської окупації, з вересня 1941 до листопада 1943 року, в Києві було вбито близько 70 тис. євреїв, до звільнення міста дожили лише десятки.
ІНШІ ЖЕРТВИ БАБИНОГО ЯРУ
Переважну більшість убитих у Бабиному Яру становили євреї — до 70 тис. із понад 100 тис. жертв. Саме вони були головними мішенями нацистського режиму. Однак, окрім них, жертвами ставали й представники інших етнічних, соціальних, політичних груп, переслідуваних нацистами, та пересічні кияни. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943 року.
В околицях Бабиного Яру загинуло близько 20 тис. радянських військовополонених. Нацисти розстрілювали радянських підпільників, комуністів, працівників НКВС.
Знищення ромів у Бабиному Яру — епізод геноциду, що називається Пораймос, або Калі Траш ромською мовою. Роми, як і євреї, визначалися нацистським режимом «нижчою расою» й підлягали фізичному знищенню. Цей злочин, на відміну від геноциду євреїв, значно гірше задокументований. Перші розстріли ромів почалися у вересні 1941-го, а 8 травня 1942 року вийшло розпорядження про їхнє планове знищення. Загалом у період Другої світової війни загинуло 90% ромського населення України.
Ще наприкінці 30-х років нацистами був розроблений «план евтаназії» — знищення важкохворих, людей з інвалідністю та психічними хворобами,
а також гомосексуалів. З середини жовтня 1941-го
року в районі Кирилівської церкви почали страчувати пацієнтів психіатричної лікарні імені І. Павлова. За час нацистської окупації було вбито близько тисячі пацієнтів лікарні. Головний лікар Мойсей Танцюра, який рятував хворих фіктивними виписками, був пізніше звинувачений радянською владою в колаборації.
Групи Організації українських націоналістів, які на початку німецько-радянської війни співпрацювали з нацистською владою — зокрема фракція Андрія Мельника, — почали розгортати осередки на окупованих територіях. У заявах та пресі діячі ОУН підтримували політику нацистів, зокрема антикомуністичну та антисемітську пропаганду.
Проте співпраця тривала недовго, і в грудні 1941 окупанти заарештували близько 40 співробітників Київської міської управи та редакцію газети
«Українське слово». Арешти та розстріли українських націоналістів тривали до кінця окупації.
Загалом у Києві протягом 1941–1943 років було вбито понад 700 членів ОУН.
Фото зроблено під Полтавою військовослужбовцем Вермахту.
Джерело: приватний архів Н. Бессонова.
Надано Українським центром вивчення історії Голокосту.
ЦДАГО України.
У Бабиному Яру були вбиті православні священники, які закликали до захисту країни від німецьких окупантів та намагалися врятувати євреїв.
Протягом всього періоду окупації нацисти розстрілювали тут заручників та «неблагонадійних» киян.
ПОВОЄННА ПОЛІТИКА НЕПАМ’ЯТІ (1946-1966 рр.)
Під час війни радянська влада поширювала інформацію щодо злочинів нацистів проти мирного населення. У 1943 році була створена Надзвичайна державна комісія з виявлення злочинів та збитків, завданих нацистським режимом на окупованій території. Але вже наприкінці війни та пізніше про масове винищення євреїв намагалися не згадувати.
Трупи, вириті зі смітника. 1943 р.
Сирецького концтабору. 1943 р.
в Бабиному Яру. 1943 р.
У СРСР утверджувалася ідеологія російського шовінізму. Саме російський народ — збіжний із колективним «радянським» — визначався як «народ-переможець». З офіційного наративу стиралися жертви й героїзм інших народів СРСР. Антирадянська боротьба та епізоди співпраці з нацистами ставали приводом для боротьби з національними рухами; навіть колишніх військовополонених засуджували за «колабораціонізм». З тих, хто залишався на окупованій території, а тим більше не радів поверненню радянської влади, культивували образ «зрадників» і «колаборантів».
З 1944 по 1947 роки відбулася серія депортацій, репресій та каральних акцій, спрямованих на придушення національних рухів. У 1944 році депортували майже 200 тис. кримських татар, майже 40 тис. вірмен, болгар і греків Криму. З території Чечено-Інгушської АРСР депортували пів мільйона чеченців та інгушів. З Литви до Сибіру в період з 1945 по 1952 роки було депортовано близько 120 тис. осіб.
Швернику від голови Київської обласної комісії сприяння НДК
Зиновія Сердюка про злодіяння німецьких окупантів у м. Києві.
Листопад 1943 р.
Безпрецедентних масштабів сягнули антиукраїнські заходи:
у 1947 році спільно з польською комуністичною владою СРСР провів операцію «Вісла» з виселення українців і лемків з регіонів Польщі, де вони історично проживали. З 1944 по 1953 роки радянська влада депортувала до Сибіру понад 210 тис. осіб. Тривали репресії, зокрема представників інтелігенції. У рамках «обміну населенням» з території СРСР були депортовані
десятки тисяч поляків.
У 1949 році тисячі інвалідів Другої світової війни були масово вивезені з міст на північний острів Валаам та в інші місця ув’язнення. Фізичні каліцтва не вкладалися в пропагандистський образ «народу-переможця». У радянській політиці пам’яті про Другу світову війну не повинно було бути місця трагедіям — ані соціальним, ані національним. Утверджувався культ народу-переможця, що панує в Росії й досі.
У 1947 р. була підготовлена до друку і одразу заборонена.
У 1948 році почалася широка кампанія антиєврейських репресій, що тривала до 1953 року.
Заплановане будівництво в Бабиному Яру меморіалу, присвяченого, за офіційним підписом, «Пам’яті 150000 мирних громадян м. Києва, по-звірячому вбитих в 1941 році німецькими
окупантами», не було затверджено. Бабин Яр, як і весь Голокост — геноцид єврейського народу, — було стерто з мапи пам’яті. Бабин Яр почали інтенсивно забудовувати промисловими та житловими спорудами.
для монументу увічнення пам’яті 140 тисячам громадян м. Києва, замучених німецькими окупантами,
для спорудження в Бабиному Яру. 1945 р.
Результатом цієї забудови стала Куренівська трагедія 1961 року. 13 березня відстояна вода та відходи виробництва цегли, якими заповнювали Бабин Яр, прорвали некомпетентно спроєктовану дамбу. Потік пульпи знищив десятки будинків, у трагедії загинуло за офіційними даними 148 осіб, за неофіційними —
до 1500.
його триптих “Бабин Яр (Дорога приречених)” був кваліфікований партійними органами як “антипатріотичний”.
АНТИСЕМІТСЬКІ КАМПАНІЇ (1948–1953 рр.)
Сталінський режим у СРСР офіційно не впроваджував політики расового антисемітизму, як це робила нацистська Німеччина. Натомість він організовував системні репресії за іншими національними чи соціальними ознаками.
Вже в 30-ті роки в національній політиці СРСР означилися тенденції до російського шовінізму — придушення автономії та культурної ідентичності інших народів Радянського Союзу.
Знищення євреїв нацистами радянські ідеологи інтерпретували як приклад злочинів проти «мирного радянського населення», ігноруючи їх расову спрямованість.
У 1948 році за ініціативи Сталіна розпочалася антисемітська кампанія. Агентами Міністерства держбезпеки був убитий видатний єврейський актор, режисер та громадський діяч Соломон Міхоелс. Влада декларувала боротьбу з «безрідними космополітами», використовуючи репресивні та пропагандистські засоби. Євреям приписували економічні та політичні злочини, змальовували засадничо ворожими «радянському народу». Найгучнішим виявом кампанії стала «справа лікарів», яка свідомо провокувала колективну ненависть до євреїв-медиків, науковців та єврейства загалом.
Були репресовані члени Єврейського антифашистського комітету — відомі літератори, митці, вчені єврейського походження. Саме вони зібрали значну частину свідчень та першими задокументували злочини нацистів. 12 серпня 1952 року були розстріляні провідні єврейські письменники Давид Берґельсон, Давид Гофштейн, Лев Квітко,
Перец Маркіш та Іцик Фефер… Як казали пізніше, «Гітлер вбив читачів літератури їдишем, а Сталін – її авторів».
її продовжувач». Нацистський антисемітський плакат періоду Другої світової війни.
січень 1953 р.
виконані в тій самій стилістиці, в якій свого часу працювала нацистська антисемітська пропаганда.
Антисемітська політика визначалася, зокрема, й позицією СРСР щодо держави Ізраїль, яка на той час здобувала незалежність і яку в політичних цілях прагнув використати Сталін. Переслідування євреїв стало своєрідною помстою за дипломатичну поразку радянського режиму.
Репресії припинилися лише зі смертю Сталіна — одного з найжорстокіших диктаторів XX століття. Вона припала на єврейське свято Пурім, тому її порівнювали зі смертю
біблійного Гамана.
У повоєнні роки відбувається знищення єврейських пам’яток і культових споруд та забудова кладовищ. Ці заходи були частиною свідомої шовіністичної політики непам’яті щодо єврейського населення та єврейських жертв Другої світової.
Після сталінських років системні репресії припинилися, але антисемітизм став інституційним, а побутовий — підтримувався засобами державної пропаганди. Тенденції до замовчування трагедії, цькування та недовіри визначили побутування радянського суспільства в наступні роки.
МІТИНГИ В БАБИНОМУ ЯРУ 1966-1989 РОКІВ
«Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання – велике мовчання тисяч людей. Може, і нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказано. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано – тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи. Тому ми говоримо, і мусимо говорити, де можна й де не можна, використовуючи всяку з нагод, які трапляються нам так нечасто.
І я хочу сказати кілька слів — одну тисячну частину з того, про що я сьогодні думаю і що мені хотілося б тут сказати. Я хочу звернутися до вас як до людей — як до своїх братів по людству. Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу.
Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів.
Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.
Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру».
Такими були слова Івана Дзюби на 25-ті роковини трагедії Бабиного Яру. Український інтелектуал і дисидент був одним із перших публічних діячів, які наголошували на потребі пам’яті про Бабин Яр.
Промова прозвучала під час знакового мітингу 29 вересня 1966 року, на який зібралися чільні діячі культури: окрім Івана Дзюби, тут були письменники Віктор Некрасов та Борис Антоненко-Давидович, філософ Євген Сверстюк. З Москви прибули письменник Володимир Войнович, публіцисти Віктор Фоґельсон і Фелікс Свєтов. Фільмували подію документалісти Рафаїл Нахманович та Едуард Тімлін.
виготовлений Аміком Діамантом та його товаришами.
у Бабиному Яру 29 вересня 1966 р.
Текст промови Івана Дзюби, як й інші публікації про трагедію Бабиного Яру, поширювався в самвидаві. Учасників мітингу влада охрестила «ганебним збіговиськом єврейських і українських націоналістів» та переслідувала в різний спосіб. Попри це, неофіційні мітинги з часом стали щорічними. Трагедію Бабиного Яру повернули до суспільної пам’яті.
РОМАН АНАТОЛІЯ КУЗНЄЦОВА «БАБИН ЯР» (1966 р.)
У 1966 році вийшов друком роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» — перша в Радянському Союзі цілісна публікація про трагедію.
з найвідоміших творів про Київ у 20 сторіччі.
Анатолій Кузнєцов народився у 1929 році в Києві на Куренівці. Тут 12-річний хлопець став свідком нацистських злочинів під час окупації. Записи, зроблені в ті часи, та спогади письменника лягли
в основу роману-документа.
Восени 1965 року Анатолій Кузнєцов, уже відомий письменник, приніс у редакцію московського часопису «Юность» рукопис документального роману «Бабин Яр». Крім власних записів, Кузнєцов включив до тексту спогади людей, які були свідками розстрілів у Бабиному Яру.
«Київські євреї йдуть в останню дорогу у Бабин Яр»
Про сприйняття цього твору в СРСР свідчить фрагмент із рецензії «Правда, только правда…» Аріадни Громової в журналі «Новый мир» за лютий 1967 року:
«Київські євреї йдуть в останню дорогу у Бабин Яр»
«…Роман-документ А. Кузнецова рассказывает о жизни людей рядовых, ничем особо не примечательных, кроме того бесспорного факта, что они советские люди и имеют право на жизнь и свободу — право, в котором им безоговорочно отказывал
фашистский режим…
Правда об этих людях, навсегда запечатлевшаяся в потрясенном сознании подростка, достойна того, чтобы о ней — пусть с опозданием на четверть века — узнал мир».
Попри читацький успіх роману, Анатолій Кузнєцов зазнавав тиску цензури та цькувань. Переслідуваний владою, він емігрував до Великої Британії, взявши із собою рукопис. У 1970 році роман вийшов англійською мовою. Появу роману-документу відзначали читачі, історики й публіцисти. Книга привернула увагу до
трагедії — а також до пам’яті про неї. Перше повне видання російською мовою вийшло за кордоном у 1974 році. Українською роман видано у 2009 році.
У 2009 році на Куренівці в Києві було відкрито пам’ятник Анатолію Кузнєцову: майбутній письменник — 12-річний хлопчик —
читає на стіні німецький наказ, що передував розстрілам.
Поетичні тексти і молитви пам’яті загиблим у Бабиному Яру
Людмила Тітова
Никто не верил слухам о беде,
Всю ночь кошмарил город, и в кошмаре
Рождался новый трудный, трудный день
И задыхался в копоти и гари.
Над городом стояла тишина,
Стеной стояли серые солдаты,
И чья-то участь в этот день проклятый
Была бесповоротно решена.
Мойсей Фішбейн
ЯР
У вранішню тишу
б’ються крила птахів.
… Самотній голос.
Самотня зірка.
Ще не зітерті
вчорашні сліди,
вечір без колискової.
Ще з люстра не зникли
вчорашні обличчя.
Ще спить
Рохеле без дірки в скроні.
Самотній голос.
Вже зірки нема.
Птахи дивляться на землю
з холодного неба.
Човгання. Гамір. Рипіння. Тупіт.
Вони йдуть
холодною твердою бруківкою,
тисячі люду
йдуть між твердих невблаганних стін,
вони несуть
Рохеле без дірки в скроні,
ось вона, скроня,
дитяча скроня без дірки,
вони несуть її туди, до кулеметів.
Човгання. Тупіт. Рипіння. Гамір.
З неба
на землю
дивляться птахи.
II
Понад Бабиним Яром летять журавлі –
вересневе ридання.
Понад Бабиним Яром летять журавлі –
як надія остання.
Чорні тіні летять у важкій тишині,
у своїй самотині,
понад осінь летять, понад ночі і дні
ці тіла журавлині.
І несуть недосяжність на кожнім крилі,
і зникають у мреві.
Понад Бабиним Яром летять журавлі,
ці плачі вересневі.
Молитва за жертв Бабиного Яру.
Господи! Пом’яни душі всіх закатованих та вбитих,
безвинно загиблих у Бабиному Яру, наших
співвітчизників – з єврейського народу і людей усіх
національностей.
Подаруй вічний спокій у Твоїх Світлих Оселях тим,
хто прийняв смерть і пройшов через страшні душевні муки, бачачи стражданнями рідних і близьких.
Упокой, Боже, жертв Бабиного Яру та всіх жертв
тоталітарних режимів і учини їх в оселях
з праведними. Прийми, Боже, їхній біль і сльози,
пролиті з вірою в Тебе, як мучеництво.
Святими молитвами загиблих очисть, Господи,
нас сьогодні від усілякої байдужості і жорстокосердя,
ненависті та нетерпимості. Дай нам сердечну
молитву пам’яті
про них, зміцни нашу волю і намір жити і діяти так,
щоб назавжди уберегти нашу землю від подібного зла.
Утверди, Боже, бути нам в Україні у правді і злагоді
з ласки Твоєї, шануючи Твій образ у кожному
співвітчизнику. Амінь.
Мар’яна Кіяновська,
зі збірки «Бабин Яр. Голосами»
він стріляв кісточками у мене а я у нього
досі у грудях пече досі я і шелещу і шумлю вкорінений
тільки зараз можу про це сказати
або не так і тільки зараз можу про це сказати
ми спочатку всі довго йшли а тоді зупинилися
минула вічність і ще трохи часу
відтак нам сказали що дехто як не дивно вцілів
я також уцілів вижив
а тепер кажу вам один єврей
написав “Голокост” після Голокосту я
тільки зараз можу про це сказати
тільки зараз можу про це сказати
тільки зараз можу про це сказати
тільки зараз можу про це сказати
тільки зараз можу про це сказати
бо
тільки зараз можу про це сказати
свідчу
Микола Бажан,
«Бабин Яр» (фрагмент)
Руді провалля, глинища зелені,
Завалений зотлілим сміттям рів.
Жахаючись, вривається в легені
Зловіщий вітер ржавих пустирів.
Не бліднути, не скніти не здригатись —
— Стоять, як суд! Як войовник стоять!
Замало клятв, щоб ними присягатись,
Щоб проклинати — не стає проклять.
Звичайний яр, брудний і неохайний,
Тремтляві віти двох блідих осик.
Ні, це не тиша! Незгасимий крик,
Ста тисяч серць, предсмертний крик одчайний.
Сріблястий попіл спалених кісток.
Людського лоба тріснутий шматок.
Розпались яру здвигнуті укоси.
Позвуть із ями золотисті коси –
В землі не скрилось, тліном не взялось
Витке і ніжне золото волось.
Блищать на мокрій твані крутоярів
Розбите скло старечих окулярів,
І дотліває, кинутий на бік,
Закровлений дитячий черевик.
Зарито в землю, втоптано у глину
Жахливий слід стотисячного тліну;
Слизький і жирний замісився глей
Розкришеними рештками людей.
Це тут ревіли вогнища багрові,
Це тут шкварчали нафти ручаї,
І в трупах жадно рились палії,
Шукаючи скарбів на мертвякові.
Тяжкий, гнітучий і нестерпний дим
Підносився над моторошним яром.
Він дихав смертю, він душив кошмаром,
Вповзав в доми страховищем глухим.
1943
Молитва
Владика Всемилостивий! Дай знайти спокій, підготовлений під крилами
Шехіни — душам шести мільйонів
євреїв, жертв Катастрофи у Європі,
які руками німецьких вбивць і їх
помічників з інших народів були
вбиті, зарізані, спалені та знищені,
освячуючи ім’я Всевишнього. — Вся
громада молиться за упокій душ їх.
З того хай вкриє їх Владика
милосердя під покровом крил Своїх навіки і залучить до сонму вічно живих душі їх. У Бога доля їх; в Саду Едемському покій їх. І хай буде їх заслуга для усіх синів
Ізраїля і вистоять вони в долі своїй
до кінця днів. І скажемо: Амінь.
«Колискова
Бабиному Яру»
Овсій Дриз
Хочу я повісить
колиску на балку,
і у ній гойдати:
спи, синку, мій Янкель.
Хату враз поглинув
полумінь ворожий.
Де тебе гойдати,
сину найдорожчий?
Хочу я повісить
колиску на гілку
і у ній гойдати:
спи, Шлойме, спи, синку.
Але не лишилось
з ковдри ані кіски,
але не лишилось
з ніжок ані кістки.
Хочу я обстригти
довгеє волосся
і на нім гойдати
колиску, на косах.
Де мені шукати
обидвох синочків
полум’ям пожерті
кістки найдорожчі.
Поможіть, благаю —
хай почує мати.
Поможіть, благаю,
Бабин Яр приспати.
АРХІТЕКТУРНІ КОНКУРСИ ТА РАДЯНСЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК (1965–1976 рр.)
Перший проєкт меморіалу на вшанування трагедії Бабиного Яру запропонував одразу по Другій світовій війні головний архітектор Києва Олександр Власов. Проте — відповідно до шовіністичної та антисемітської ідеології повоєнного СРСР — від спорудження пам’ятника відмовились.
Лише в 60-ті, роки хрущовської «відлиги», в суспільстві почали говорити про Бабин Яр і вшанування його жертв. Під тиском громадськості до теми меморіалізації звернулася і влада.
У 1965 році був оголошений закритий конкурс до 25-х роковин трагедії. Серед учасників були визначні архітектори та скульптори Йосип Каракіс, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, Борис Лєкар, Василь Бородай, Флоріан Коцюбинський та інші.
Проєкт Йосипа Каракіса передбачав ландшафтне вирішення зі збереженням частини Бабиного Яру, дно якого мали би вкрити червоні маки.
Архітектор Авраам Мілецький, чиї мати й бабуся загинули в Бабиному Яру, запропонував цілий комплекс, що починався б гранітним блоком з пам’ятними написами, а закінчувався стіною із сімома ярами-кручами.
В. Зноба, І. Зноба, архітектори
А. Ігнащенко, А. Милецький
Г. Хусид, архітектори
А. Штейнберг, Ю. Паськевич
Творче подружжя — Ада Рибачук і Володимир Мельниченко — розробили проєкт «Коли руйнується світ». Представлена композиція, що включала авангардно виконану звивисту стіну пам’яті, була на рівні найкращих світових проєктів.
Конкурс викликав суспільний інтерес та обговорення, в якому взяли участь численні культурні діячі, зокрема Сергій Параджанов і Віктор Некрасов. Жоден із проєктів, однак, не відображав радянських концепцій художньої естетики й політики пам’яті, тому не був затверджений. Влада побачила в запропонованих роботах “сіоністську пропаганду”, анулювала цей конкурс та оголосила інший: «Дорога, смерть і відродження життя». Обраний на ньому пам’ятник — фігуру з прапором — також зрештою відкинули.
Меморіал до 25-х роковин не поставили, однак пам’ять про Бабин Яр поступово ставала надбанням громадськості: в урочищі проводили неофіційні мітинги, а про трагедію з’явилися перші розвідки
та публікації свідчень.
У 1966 році на розі вулиць Дорогожицької та Мельникова з’явився камінь, що позначав місце встановлення майбутнього пам’ятника. Камінь простояв 10 років до спорудження меморіалу, там відбувалися офіційні вшанування на противагу несанкціонованим громадянським акціям.
Лише 2 липня 1976 року, на 35-ті роковини трагедії, було встановлено пам’ятник скульптора Михайла Лисенка, присвячений «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним фашистами у Бабиному Яру». До проєкту пам’ятника вносили зміни партійні цензори, спотворюючи початковий — трагічний, а не героїчний — задум. Так само монумент жодним чином не вказував на те, що розстріли в Бабиному Яру були насамперед єврейською трагедією. Тривалий час це був єдиний пам’ятник, що нагадував про трагедію Бабиного Яру.
АНТИСЕМІТСЬКІ ПРАКТИКИ ВЛАДИ, ПЕРЕСЛІДУВАННЯ АКТИВІСТІВ (1966–1989 рр.)
На заміну «відлизі» прийшла політика неосталінізму, що визначила суспільну ситуацію в СРСР у пізніші 60-ті – 70-ті. Радянський Союз вів «холодну війну» із західним світом, проте не припиняв її й проти «внутрішніх ворогів» — дисидентів, активістів, вільнодумців.
«І наша хода прозвучить тоді – Ми тут!»). У Києві їм заборонили виступати. Але вони відвідали Бабин Яр
у листопаді 1968 року дорогою на гастролі до Кишинева і виклали Зірку Давида в Бабиному Яру.
Влада робила все можливе, щоб знищити єврейську культурну ідентичність, в імперії існував побутовий та інституційний антисемітизм.
Бабин Яр став однією з точок протистояння радянської влади та єврейського національного руху. Влада намагалася монополізувати пам’ять про трагедію та нав’язати радянський наратив. У Бабиному Яру проводилися обмежені офіційні заходи.
в комуністичній ідеології. Тільки в УРСР у 1967-1984 рр.
було опубліковано 135 антисіоністських книг,
не враховуючи публікацій у ЗМІ.
Радянський режим всіляко перешкоджав спробам громадської комеморації: міліція та КДБ перевіряли й затримували осіб, що йшли до Яру для вшанування пам’яті.
В дні роковин влада вносила зміни до роботи громадського транспорту: ані тролейбусами, ані таксі дістатися Бабиного Яру було неможливо. Принесені активістами вінки та символіку вилучали.
несуть вінки до меморіального каменя в Бабиному Яру, 1973 р.
Зокрема, у 1972 році міська влада провела вшанування трагедії Бабиного Яру на короткому мітингу. Після офіційної частини з казенними текстами чиновників і «офіційних євреїв» кілька десятків активістів намагалися вшанувати пам’ять загиблих покладанням вінків і стрічок, проте захід був зірваний і розігнаний міліцією.
Серед звинувачень був виступ
на мітингу в Бабиному Яру.
Подібні переслідування та зриви громадських пам’ятних акцій тривали й у наступні роки. Людей арештовували та залякували; під час зібрань учинялися провокації. Паралельно відбувалися акції вандалізму на єврейських цвинтарях Києва — пошкоджувалися та плюндрувалися надгробки.
Активісти намагалися складати списки загиблих, збирати спогади ще живих очевидців і по можливості поширювати інформацію про трагедію.
Боротьба за право на пам’ять тривала до кінця 80-х, до лібералізації часів «перебудови». Тоді були зняті заборони на діяльність політичних рухів та національних об’єднань, скасовані обмеження на виїзд із СРСР, а на меморіальній табличці біля «радянського» пам’ятника
в Бабиному Яру додали напис їдишем.
На фото акція у Москві в 1970-х роках.
Невдовзі СРСР припинив своє існування; почалася нова історія з новими викликами та можливостями.
МЕНОРА
Менора — юдейський ритуальний світильник, похідний від світильника Єрусалимського храму. Одне з найперших його зображень — на Арці Тита, у сцені взяття й розграбування Єрусалима римлянами. Менора, на відміну від Зірки Давида — модерного символу, пов’язана з духовною і стародавньою суттю юдаїзму.
Пам’ятник покликаний вшанувати пам’ять євреїв, убитих у Бабиному Яру. Проєкт розробили Яким і Олександр Левичі, архітектор — Юрій Паскевич.
Пам’ятник символізує не лише світильник, а й символічне дерево життя. На поверхні монументу зображений сюжет «Жертвоприношення Ісаака» з книги Буття. До пам’ятника ведуть п’ятнадцять сходинок — як у Єрусалимському храмі.
«Менору» було відкрито 29 вересня 1991 року на 50-ті роковини масового розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Пам’ятник став знаковим у вшануванні пам’яті вбитих. За радянських часів встановлення такого пам’ятника було неможливим через політику замовчування трагедії Голокосту та викорінення єврейської символіки. Відкриття «Менори» відбулося невдовзі після проголошення незалежності України та стало символом доби історичної правди й національної толерантності країни.
До пам’ятника від колишньої контори єврейського цвинтаря вимощена «Дорога скорботи». Додатково були встановлені меморіальні камені. На них івритом та українською написано: «Голос крові брата твого волає до мене з землі» — звернення Господа до Каїна з 4-ї глави книги Буття.
Сьогодні «Менора» є основним місцем пам’яті та вшанування жертв єврейської трагедії. Згідно з традицією, до неї покладають камінці та запалюють поряд символічні лампадки. Тут проводять офіційні жалобні заходи.
ПАМ’ЯТНИКИ ВСІМ ЖЕРТВАМ ТРАГЕДІЇ БАБИНОГО ЯРУ
Після відновлення Україною незалежності, утвердження свободи совісті й свободи висловлювання з’явилися можливості для вшанування пам’яті загиблих у Бабиному Яру. За роки незалежності встановлено понад 30 пам’ятних знаків і скульптур, присвячених трагедіям різних спільнот.
Це дозволяє широко репрезентувати пам’ять про жертв Бабиного Яру. Проте, це фрагментує пам’ять і заповідний простір.
«Дороги смерті» євреїв 29 вересня 1941 р.,
2011 р.
пацієнтам психіатричної лікарні
ім. І. Павлова, 2003 р.
Сирецького концтабору, 1999 р.
Ось лише деякі з цих пам’ятників і пам’ятних знаків:
• Пам’ятний знак в’язням Сирецького концтабору. 1991 р.
Скульптор А. Левич, архітектор Ю. Паскевич, конструктор Б. Гіллер.
• Пам’ятний знак-хрест загиблим членам ОУН (м). 1992 р.
Архітектор А. Ігнащенко
• Гранітна дошка на честь українського поета, одного з керівників
ОУН Олега Ольжича (Кандиби).
Сирецького концтабору, 1991 р.
«Електротранспортникам, які загинули під час Куренівської катастрофи
13 березня 1961 р.», 1995 р.
в Бабиному Яру», 2001 р.
• Пам’ятний знак «Електротранспортникам, які загинули під час
Куренівської катастрофи 13 березня 1961 р.». 1995 р.• Пам’ятний знак на місці розстрілів в’язнів Сирецького концтабору.
1999 р. Скульптор Ю. Багаліка, арх. Р. Кухаренко.
• Хрести на могилах розстріляних священнослужителів. 2000 р.
• Пам’ятник «Дітям, розстріляним в Бабиному Яру». 2001 р.
Скульптор В. Медведєв, арх. Р. Кухаренко, Ю. Мельничук.
• Пам’ятний знак розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні
ім. І. Павлова. 2003 р. Архітекторка Л. Скорик.
• Пам’ятний знак працівникам психіатричної лікарні ім. І. Павлова,
які рятували пацієнтів під час нацистської окупації. 2004 р.
• Пам’ятник і гранітна стела остарбайтерам. 2005 р.
Скульптори П. Боцвін, Т. Давидов.
• Пам’ятний хрест жертвам Куренівської катастрофи. 2006 р.
євреям-пацієнтам психіатричної лікарні ім. І. Павлова, 2003 р.
• Пам’ятник радянській підпільниці-єврейці Тетяні Маркус, 2009 р.
Архітектор Е. Костін, скульптор В. Медведєв.
• Пам’ятник письменнику Анатолію Кузнєцову. 2009 р.
Скульптор В. Журавель.
• Пам’ятний знак на місці початку «Дороги смерті» євреїв 29 вересня 1941 р. 2011 р. Автор К. Скретуцький.
• Пам’ятні знаки-хрести радянським військовополоненим,
розстріляним у Бабиному Яру. 2011–2012 рр.
• Монумент «Ромська кибитка». 2016 р.
Архітектор А. Ігнащенко.
психіатричної лікарні ім. І. Павлова, які рятували пацієнтів під час
нацистської окупації, 2004 р.
• Пам’ятник Олені Телізі. 2017 р.
Архітектор І. Єршов, скульптори О. Рубан та В. Липовка.
Постає проблема об’єднання пам’ятників — і наративів, які вони представляють — у єдиний контекст та вибудови пам’ятного проєкту, підкріпленого сучасними дослідженнями й засобами художнього представлення.
ПРАВЕДНИКИ СВІТУ
«Я не знаю, як би я повівся, якби у роки Другої світової до мене прийшли євреї просити притулку. Це загрожувало б усій моїй родині. Проте такі люди, які допомагали іншим в їхній біді, були. І, як з’ясовується з часом, їх було не так мало. Як на мене, всі їхні дії
є доказом присутності Бога на землі».
Адам Міхнік
Якщо я не буду тут, хто допоможе цим людям перейти усі страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе, і так вони переходять міст вічності.
Омелян Ковч
У 1963 році ізраїльський центр меморіалізації та вивчення Голокосту Яд Вашем розпочав присвоєння звання «Праведник народів світу» людям, які, попри ризик для власного життя, рятували євреїв у роки війни. Понад дві з половиною тисячі українців отримали це почесне звання, серед них — майже сотня з Києва. Виразним прикладом може стати позиція та дії родини Глаголєвих, що опікувалися Свято-Покровською церквою в Києві.
Олексій Олександрович Глаголєв народився у 1901 році в родині відомого священника, професора Київської духовної академії Олександра Глаголєва.
Матеріали надані проєктом «Слово Праведника»
(Word of the Righteous)
Олександр Глаголєв протистояв погромам 1905 року, у складі комісії експертів спростовував звинувачення у справі Бейліса. Протоієрей Олександр загинув у в’язниці під час сталінського терору 1937 року.
У роки німецької окупації родина Глаголєвих переховувала в своєму помешканні та приміщеннях церкви кілька родин, зокрема — єврейських. Олексій видавав євреям свідоцтва про хрещення на старих бланках, які залишилися від його батька. Тетяна Глаголєва віддала свій паспорт єврейці, чим врятувала їй життя. За свідченнями, Олексій Глаголєв був єдиним священником, який відмовився служити молебень на честь Гітлера.
Говорячи про українських праведників, варто відзначити роль духовенства УГКЦ. Митрополит Андрей Шептицький виступив із відозвою «Не убий!», закликаючи до цінування людського життя, сприяв і організовував порятунок євреїв. Монахи студійського уставу рятували євреїв, переховуючи їх у монастирях. Отець Омелян Ковч видав понад 600 метрик про хрещення, за що був арештований
і ув’язнений у концтаборі «Майданек», де помер у 1944 році.
УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЄКТ ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ (2017–2021 рр.)
Для достойного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру запропонована Концепція комплексного розвитку (меморіалізації) Бабиного Яру з розширенням меж Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». Її розробила Робоча група з меморіалізації Бабиного Яру при Інституті історії України НАНУ, до складу якої входять 15 відомих українських істориків.
Концепція передбачає створення меморіального комплексу, який включає:
Меморіальний парк «Бабин Яр»
Меморіальний музей Бабиного Яру
Український музей Голокосту
- Меморіальний парк «Бабин Яр»
Парк охоплюватиме історичну територію Бабиного Яру та прилеглих кладовищ, формуючи естетичний та емоційний простір, поєднуючи в єдиний контекст наявні пам’ятники і нові музейні комплекси. Створення меморіального парку дозволить локалізувати місця злочину, зберегти та захистити історичний ландшафт. - Український музей Голокосту
Створення музею дасть змогу висвітлити події Голокосту в Україні та, ширше, у Східній Європі, контекстуалізуючи трагедію Бабиного Яру. Створення музею необхідно для формування української пам’яті про Голокост та осмислення спільної українсько-єврейської історії. - Меморіальний музей Бабиного Яру
Музей Бабиного Яру покликаний висвітлити численні трагедії тривалої історії Бабиного Яру, їхнє місце в пам’яті окремих людей, спільнот та українського суспільства, гідно вшанувати пам’ять жертв — євреїв, ромів, українців, представників інших етнічних та соціальних груп, а також задокументувати історію пам’яті про трагедію.
Експозиції двох музеїв створюватимуть об’ємне уявлення про історію Бабиного Яру. Кожен з них виконуватиме власну місію, разом вони мають доповнювати один одного і становити єдиний архітектурний комплекс, розташований в одному приміщенні, спорудженому за межами місць розстрілів і поховань. Точкою їхнього фізичного, тематичного та емоційного перетину стане розповідь про розстріли євреїв Києва 29–30 вересня 1941 р.
Крім меморіальної, комплекс виконуватиме і просвітницьку функцію, спрямовану на формування громадянського суспільства та опрацювання травм тоталітарного минулого.
«Вчимося пам’ятати» / «80 Років трагедії у Бабиному Яру» – міжнародний проєкт громадянського суспільства, у центрі якого стоїть пам’ять про євреїв в Україні та Федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія.
У проєкті задіяні: Єврейська громада міста Дюссельдорф, Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ), Чернівецький музей історії та культури євреїв Буковини, а також ціла низка громадських організацій і громадських активістів з України. Окрім створення меморіальної онлайн-платформи і дидактичних матеріалів проєкт організовує виставки, а також проводить меморіальну акцію «Хвиля пам’яті: Чернівці – Кам’янець-Подільський – Вінниця – Бердичів – Житомир – Київ – Харків». Проєкт фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини в рамках програми «Розширення співпраці з громадянським суспільством у країнах Східного партнерства та Росії».
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of The Center for the Studies of History and Culture of East European Jewry and do not necessarily reflect the views of the European Union.