Київ
Історія євреїв у Києві сягає раннього cередньовіччя. Її відлік прийнято вести від «Київського листа» – давньої пам’ятки гебрейської писемності, знайденої 1962 року професором Норманом Ґолбом у Каїрській ґенізі (зберігається в бібліотеці Кембриджського університету). Дослідники припускають, що лист можна датувати першою половиною Х століття. Його зміст свідчить про існування у тогочасному Києві єврейської громади – йдеться про прохання до юдейських громад інших міст зібрати пожертви, аби допомогти киянину на ім’я Яаков бен Ханукка.
На місцевості, де річка Почайна впадала в Дніпро, існувало урочище Козари (цю назву пов’язують із етнонімом «хозари»), а на північному заході від Софійського собору – квартал Жидове. На місці сучасної Львівської площі було зведено «Жидівську браму» (поч. ХІ ст., пізніше – Львівська брама).
Ревнителі християнської віри боролися із впливом юдаїзму. Так, Нестор-Літописець у «Житії Феодосія Печерського» (1080 р.) розповідає, що той не раз ходив у єврейський квартал та вів там активні релігійні диспути. 1173 року Київ відвідав відо- мий єврейський мандрівник Біньямін Тудельський, який назвав його «великим містом». До єврейської громади Києва приїздили мандрівник Птахія з Реґенсбурґа, учні й сподвижники великого єврейського вченого Яакова бен Меїра Тама – Іцхак бар Дорбело та Еліезер бен Натан із Майнца (ХІІ ст.).
1113 року відбулося антиєврейське повстання киян, під час якого єврейська громада зазнала тяжких втрат, відновившись лише через певний час. 1240 року, після завоювання Києва Батиєм, життя міста надовго занепало.
Після 1362 року, коли Київ увійшов до складу Великого князівства Литовського, з’являються згадки про місцеву юдейську громаду. Її появі сприяли привілеї литовських князів. Розквіт громади припадає на XV століття, добу правління Казимира IV. Оскільки в ті часи у Києві мешкали видатні єврейські вчені, набув популярності вислів: «З Києва йде світло Тори». З-посеред тодішніх мешканців особливо відомим був рабі Моше бен Яаков (Моше Гаґоле) – відомий коментатор Тори і Талмуду, автор полемічних трактатів, спрямованих проти караїмів (у Києві на ту пору їх було чимало), книги з граматики, трактату про єврейський календар та інших текстів.
Історія єврейської громади Києва розвивалася драматично. Громаду то виганяли з міста, то знову дозволяли замешкання. 1495 року євреїв вигнали з Києва, а вже за вісім років громада відновилася. 1619 року Сигізмунд ІІІ скасував осіле проживання євреїв у Києві. 1655 року в Києві, як і в інших регіонах, охоплених повстанням Хмельницького, не залишилося єврейського населення. У 1794 році Київ було включено до межі осілості, запровадженої владою Російської імперії. Відтоді єврейське населення міста почало стрімко зростати. У 1827 році ситуація змінилася – євреям наказали знову залишити місто (лише купці першої та другої гільдій могли тимчасово перебувати тут під час ярмарків). У 1860- х роках євреям дозволили мешкати в окремих частинах міста, так почала формуватися київська єврейська громада. Напередодні Першої світової війни євреїв у Києві було вже 13 відсотків. Єврейські промисловці, торгівці, фінансисти та меценати відігравали важливу роль в економіці, громадському й культурному житті міста та цілої імперії. Вони зробили великий внесок у формування сучасного архітектурного обличчя Києва, його транспортної інфраструктури, системи освіти та охорони здоров’я.
1918 року в революційному Києві було створено Міністерство у єврейських справах Української Народної Республіки. Розпочала свою діяльність Культур-Ліґа – об’єднання єврейських митців, літераторів, видавців та освітян, завдяки яким місто стало осередком розквіту їдишської культури, що породила шедеври світового рівня. Єврейські культурно-освітні та дослідні установи продовжували відкриватися тут і в перше десятиліття радянської влади, але від середини 1930-х режим перейшов від заохочення «пролетарської» культури їдишем до її придушення.
Напередодні німецького вторгнення в СРСР, за офіційними даними, євреї становили понад чверть населення Києва. Наприкінці вересня 1941 року нацисти знищили у Бабиному Яру 33 771 єврея. Переважну більшість євреїв, які лишилися в місті й уникли загибелі в ті дні, було виявлено та знищено в наступні місяці. Болісне відновлення київської єврейської громади стало ще важчим через антисемітські кампанії й репресії останніх років сталінщини. Десятиліттями після війни радянська влада намагалася замовчувати трагедію Бабиного Яру, але пам’ять про неї стала підґрунтям, на якому розгорнувся діалог діячів українського та єврейського дисидентського руху.
Відродження єврейського життя у Києві почалося на межі 1980–90-х років. Тоді вперше за довгий час було призначено рабина юдейської громади. Після проголошення незалежності України у столиці розпочали роботу Відділ (далі Центр) єврейської історії та культури в системі Академії наук, незалежний Інститут юдаїки (далі – Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства), єврейські творчі колективи, з’явилися програми з юдаїки у школах та університетах. 2000 року відкрилася для богослужінь відреставрована Київська хоральна синагога. За ці десятиліття чисельність місцевої єврейської громади значно скоротилася за рахунок виїзду до Ізраїлю та інших країн. Втім, деякі емігранти згодом повертаються, щоби застосувати досвід, набутий за кордоном, у новій Україні.
Місто Київ на старовинних листівках із приватної колекції Моше Мораховського
Верхнє місто. Жидівська брама
У XII–XIII століттях на перетині сучасної Великої Житомирської вулиці з вулицями Стрітенською та Рейтарською стояла Жидівська брама, що входила до системи оборонних споруд міста – припускають, що недалеко від неї був розташований єврейський квартал. Більшість дослідників вважає, що поселення юдеїв включно з синагогою розміщувалося із зовнішньої сторони валів «міста Ярослава». Можливо, єврейський квартал ХІІ століття був частиною особливої укріпленої місцевості неподалік Жидівської брами – Копирівого кінця (район сучасних вулиці Кудрявської, Несторівського провулку та Вознесенського спуску).
Синагога Хесед–Мойше
Вул. Вознесенський узвіз, 10
На початку ХХ століття поблизу колишньої Жидівської брами розташовувався єврейський молитовний будинок. Його облаштувала у своєму маєтку купчиня Гітля Ґрінштейн 1908 року, виділивши для цього одноповерхову будівлю у глибині двору. 1914 року на його місці постав п’ятиповерховий будинок, на першому поверсі якого було приміщення для юдейської громади. Молитовня діяла до кінця 1920-х років і називалася «київська синагога Хесед-Мойше». Тепер у цьому приміщенні працює Шевченківський районний суд.
Київське художнє училище
Пров. Бульварно-Кудрявський, 2
Неподалік Львівської площі з 1902 року розміщувалося Київське художнє училище (функціонувало до 1920 р.). Цей навчальний заклад виховав плеяду митців-євреїв, серед яких художники Йосиф Зарицький, Абрам Маневич, Мане–Кац, художник і графік Іссахар–Бер Рибак, театральні художники Борис Аронсон, Марк Епштейн, Ісак Рабинович, Олександр Тишлер, Нісон Шифрін, художник кіно Йосиф Шпінель, скульптор Ноте (Антуан) Певзнер, майстер кіноплакату Михайло Длугач, графік і мистецтвознавець Луїс Лозовик та багато інших.
Борис Аронсон (1900–1980)
Художник, сценограф, дослідник образотворчого мистецтва. Народився у Ніжині (за іншими даними – у Києві) в родині Соломона Аронсона та Двори Туровської. Соломон Аронсон був головним рабином Києва, згодом – Тель-Авіва та Яффо. 1916 року Борис Аронсон закінчив навчання у Київському художньому училищі. У 1917–1918 роках навчався в Олександри Екстер, яка познайомила Аронсона зі Всеволодом Меєрхольдом та Олександром Таїровим. Ці знайомства стали визначальними для формування Аронсона як театрального художника. Він став активним учасником художнього об’єднання Культур-Ліґа. Брав участь у першій єврейській художній виставці в Києві 1920 року. Разом з І.-Б. Рибаком опублікував статтю «Шляхи єврейського живопису». На початку 1920-х років засновує в Києві Музей єврейського мистецтва та займається пропагуванням «єврейського стилю», що поєднував абстрактний живопис й елементи народної творчості. Виїхав із СРСР 1922 року, жив у Польщі, звідти перебрався до Берліна. 1923 року в Берліні вийшла його монографія «Сучасна єврейська графіка». Від кінця 1923 року мешкав у США, працював як сценограф із бродвейськими театрами. Шість разів став лауреатом премії «Тоні».
Абрам Маневич (1881–1942)
Український, білоруський та американський художник єврейського походження. Народився у місті Мстиславль у Білорусі, де й мешкав до 20 років. У 1901–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, у 1907 році – у Мюнхенській художній академії. Був одним із перших професорів Української академії мистецтв. Належить до плеяди майстрів, які стояли біля витоків української культури XX століття, – його мистецтво визначало художні новації часу. У 1920 році емігрував до США, де став визнаним майстром.
Будинок Златопольського
Вул. Ярославів Вал, 4
Будинок споруджено у 1907 році за проєктом архітектора Йосипа Зекцера. Тут мешкав купець Гілель Златопольський, керівник місцевого відділення Товариства шанувальників давньоєврейської мови. У 1918–1919 роках тут, у квартирі No7, розміщувався центральний комітет культурно-просвітницького товариства «Тарбут» в Україні, яке активно поширювало іврит у єврейському середовищі.
Будинок Київського товариства невідкладної допомоги
Вул. Рейтарська, 22
Споруда, оформлена у стилі флорентійського ренесансу, – копія будинку швидкої допомоги у Мадриді. Це корпус лікарні, зведений у 1912–1914 роках для київської швидкої допомоги. Архітектор – неперевершений Йосип Зекцер – за іронією долі, помер у цій лікарні, потрапивши сюди через нещасний випадок.
Йосип Зекцер (1867 – 1933)
Інженер-технолог та архітектор, один із видатних забудовників Києва кінця 1890-х – середини 1920-х років. Народився у Вінниці в релігійній єврейській родині. Навчався у Вінницькій гімназії. Після завершення навчання проходив стажування за кордоном – мешкав і працював у Парижі, Берліні, Відні. Після повернення на батьківщину Зекцер деякий час працював у рідній Вінниці, а 1897 року перебрався до Києва, де працюватиме усе подальше життя. Він відкрив технічно-будівельне бюро і почав практику приватного архітектора. Найактивнішим періодом роботи Зекцера стали 1901–1914 роки, коли він звів більшість своїх будинків. Зекцер був одним із тих архітекторів, які визначили образ центральної частини Києва. За його проєктами споруджено, зокрема, дім Іллі Закса, сина цукрозаводчика (вул. Хрещатик, 6), прибутковий будинок чеського підприємця Карла Баксанта (вул. Пушкінська, 21), дім Гронфайна, торгівця сільськогосподарською технікою (вул. Саксаганського, 33–35), дім лікаря Каміонського (вул. Саксаганського, 72), будинок правника Богрова (бульв. Шевченка, 4), будинок Леонтовича (вул. Михайла Грушевського, 16), будинок Мороза (вул. Володимирська, 61/11). Після 1917 року приватне будівництво припинилося, проте Зекцер обіймав різні посади і продовжував працювати як архітектор.
Меморіальна дошка Осипу та Надії Мандельштамам
Вул. Заньковецької, 3/1
2018 року в Києві на вулиці Марії Заньковецької 3/1 відкрили меморіальну дошку поетові Осипу Мандельштаму та його дружині Надії Мандельштам (Хазіній). Ініціювали її відкриття Український центр Міжнародного ПЕН-клубу, видавництво «Дух і Літера» та Центр юдаїки. Осип Мандельштам та Надія Хазіна познайомилися в Києві у 1919 році. У цьому будинку певний час мешкали батьки Надії, подружжя Мандельштамів часто їх відвідувало. Авторка меморіальної дошки – скульпторка Світлана Карунська.
Житловий будинок
Вул. Стрітенська, 3/15
У 1915 році в цьому будинку певний час мешкав студент Київського комерційного інституту, майбутній письменник Ісак Бабель.
Бібліотека єврейської літератури ім. Ошера Шварцмана
Вул. Стрітенська,4
1989 року за ініціативою Республіканського товариства єврейської культури книгозбірню в історичному центрі столиці перетворено на першу в Україні й повоєнному СРСР спеціалізовану бібліотеку єврейської літератури. Тоді ж вона отримала ім’я єврейського поета й перекладача, киянина Ошера Шварцмана. Фонд бібліотеки включає кілька тисяч видань, зокрема рідкісних, з єврейської історії та культури, юдаїзму, колекції творів єврейських письменників, що виходили від XIX ст. до сьогодення.
Будинок учених
Вул. Володимирська, 45
Знаходиться у дворі будинку № 45 по вул. Володимирській. У 1910-ті роки тут відбувалися зустрічі Київського громадського зібрання, популярного серед міської інтелігенції. Близько 80 відсотків членів Зібрання становили євреї – підприємці, лікарі, адвокати, журналісти. Серед них був і рабин Авраам Гуревич. Зібрання постійно надавало свою залу для заходів єврейським національним гурткам, як-от Товариство любителів давньоєврейської мови, Єврейське літературне товариство, Товариство любителів єврейської народної музики.
Жіноча гімназія Перетяткович
Вул. Володимирська, 47
Історія цього будинку пов’язана з іменем великого гуманіста Януша Корчака. Тут у 1910-х роках працювала польська жіноча гімназія Вацлави Перетяткович, з якою Корчак співпрацював під час приїздів до Києва у 1915 і 1917 роках. У Києві він написав одну зі своїх програмних книг – «Як любити дітей». На фасаді будинку 2012 року відкрито меморіальну дошку Корчаку. Автор – скульптор Іван Григор’єв.
Януш Корчак (1878–1942)
Класик дитячої літератури, лікар, педагог-новатор, зачинатель діяльності на захист прав дитини і повного рівноправ’я дітей. Народився у Варшаві, справжнє ім’я – Генрик Ґольдшмідт. Навчався на медичному факультеті Варшавського університету. 1898 року під псевдонімом розпочав літературну творчість. Ось назви деяких його творів: «Пригоди короля Мацюся», «Діти вулиці», «Як любити дитину», «Право дитини на повагу», «Наодинці з Богом: молитви тих, котрі не моляться». 1905 року отримав диплом лікаря, того ж року бере участь у російсько-японській війні. 1906–1912 роки працював педіатром. 1909 року вступив до єврейського товариства «Допомога сиротам» й очолив заснований цим товариством «Дім сиріт». Брав участь у Першій світовій війні та у радянсько-польській війнах. У 1940 році разом із вихованцями «Дому сиріт» був переміщений до Варшавського гетто. 1942 року разом зі своїми підопічними та соратницями загинув у газовій камері табору Треблінка.
Київське відділення Товариства поширення освіти між євреями в Росії
Вул. Мала Житомирська, 20
На початку ХХ століття тут на нижньому поверсі працювало правління Київського відділення Товариства поширення освіти між євреями в Росії (ТОЄ). Члени Товариства мали собі за мету відкривати навчальні заклади, бібліотеки, курси, організовувати читання та бесіди, музеї і виставки, надавати матеріальну допомогу навчальним закладам, сприяти виданню й поширенню книжок. Значною мірою організація сприяла цілям Гаскали і ліквідації єврейської осібності. Поряд із навчанням національної грамотності Товариство пропагувало російську мову та культуру. Першим очільником організації був цукрозаводчик Лазар Бродський, від 1904 року – громадський діяч Макс-Еммануїл Мандельштам, пізніше – зять Бродського, відомий меценат барон Володимир Ґінцбурґ. Діяльність Товариства охопила Київську, Волинську та Подільську губернії. У Товаристві регулярно читали лекції відомі вчені та громадські діячі, серед них – письменник і фольклорист Семен Ан-ський, скульптор Ілля Ґінцбурґ, сіоніст Наум Сиркін та багато інших. У цьому ж приміщенні розміщувалася багата бібліотека, фонд якої на 1913 рік перевищив десять тисяч томів. Керував бібліотекою дослідник єврейської старовини Герман Барац. Бібліотеку відвідували молоді їдишські літератори – Ошер Шварцман, Нохум Ойслендер, Арон Кушніров та ін. У цьому ж приміщенні працювали народний дитячий садок, суботня єврейська шко- ла, Товариство допомоги єврейським вчителям. З початку Першої світової війни частину приміщення Київського відділення Товариства віддали новому об’єднанню – Київському комітету Товариства надання допомоги єврейському населенню, що постраждало від воєнних дій. Єврейські громадські заклади розміщувалися тут до остаточного встановлення радянської влади у Києві у 1920 році. Певний час за цією адресою діяв єврейський педагогічний музей, організований Культур-Ліґою. Значну частину фондів ТОЄ націоналізували, нині вони зберігаються у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського.
Будинок, в якому мешкав Мойсей Мазор
Вул. Мала Житомирська, 17
Мешканця цього будинку, адвоката Мойсея Мазора, часто навідував його друг Шолом-Алейхем. Мазор був одружений з улюбленою племінницею письменника Наталією.
Мойсей Мазор (1860–1927)
Адвокат і громадський діяч. Народився у Василькові, навчався у Київському університеті. Був одним із лідерів київської єврейської громади, виконував обов’язки секретаря представництва з єврейської благодійності при міській управі. За радянських часів займався викладанням.
Прибутковий будинок
Вул. Алли Тарасової, 4
Будинок зведено у 1911 році на замовлення підприємця Ісака Червоненкіса. Тут наприкінці життя мешкав єврейський музикознавець-фольклорист Мойсей Береговський.
Мойсей Береговський (1892–1961)
Музикознавець і дослідник єврейського фольклору. До початку Другої світової війни записав (і таким чином зберіг) тисячі єврейських народних пісень, а також багато музичних виступів народного театру.
Народився у родині меламеда. Навчався у Київській (1916–1920) та Петроградській (1922–1924) консерваторіях. У 1928–1936 роках завідував кабінетом музичної фольклористики Інституту єврейської пролетарської культури Всеукраїнської академії наук. У 1936–1949 роках працював науковим співробітником Інституту мови і літератури, завідувачем фольклорного відділу кабінету єврейської культури АН УРСР і кабінетом музичної етнографії, з 1947 року – викладач Київської консерваторії. 1950 року був арештований, 1951 року – засуджений до 10 років таборів за «групову антирадянську агітацію». Реабілітований у 1956 році. Головна праця Береговського – п’ятитомна «Антологія єврейської народної музики».
Кілька років тому в Києві, у Національній бібліотеці імені Вернадського, був знайдений рукописний архів – тексти пісень українських євреїв (їдишем), написаних під час Другої світової війни, які були зібрані Мойсеєм Береговським. Вони вважалися втраченими, адже під час арешту всі його папери Береговського були вилучені НКВС. Мелодії пісень були «реконструйовані» Анною Штереншис, канадійкою, дослідницею радянської єврейської культури та російським музикантом Псоєм Короленком. У Торонто відбувся концерт Yiddish Glory, де було виконано ці реконструйовані пісні та випущено диск.
Присутні місця
Вул. Володимирська, 154
Одна з найбільших споруд старого Києва – Присутні місця. Восени 1913 року київський Окружний суд опинився в центрі уваги всієї Російської імперії та багатьох інших країн. Тут відбувався суд над Менделем Бейлісом, якого звинуватили у ритуальному вбивстві. Царська влада з політичних міркувань організувала показовий процес. Чорносотенці розгорнули потужну антисемітську пропаганду, однак їм протистояла вся провідна громадськість країни. На суді Бейліса захищали найкращі адвокати, публіцисти висвітлювали події у пресі. Врешті Менделя Бейліса виправдали.
Будинок, в якому мешкав Арнольд Марголін
Вул. Велика Житомирська, 4
Тут мешкав один із адвокатів Бейліса – Арнольд Марголін.
Пізніше, у революційні роки він став помітною фігурою в зовнішньополітичному відомстві Симона Петлюри.
Арнольд Марголін (1877–1956)
Юрист, громадський діяч. Народився у Києві в родині заможного підприємця Давида Марголіна. Закінчив Київський університет. Захищав інтереси євреїв, які постраждали під час погромів. У 1911–1913 роках керував таємним «Комітетом захисту Бейліса». Під час Української революції 1917–1921 років вступив до Української партії соціалістів-федералістів. Від березня 1918 року був членом Генерального суду УНР та Української Держави, обіймав посаду заступника народного міністра закордонних справ. Очолював українську місію в Лондоні до листопада 1920 року, а також репрезентував Українську Народну Республіку під час переговорів із представниками Антанти в Одесі (1919) та на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років. З 1922 року на еміграції в США, працював юристом, перекладачем. Виступив на захист Симона Петлюри, спростовуючи звинувачення останнього в антисемітизмі.
Поділ
1815 року у місцевості Чорна грязь побудовано юдейський молитовний будинок. Таку назву колись мала сучасна вул. Фролівська, а єврейський квартал розміщувався неподалік – по вулиці Боричів Тік.
Бурса
Вул. Набережно- Хрещатицька, 27
Бурсу, яку в ХІХ столітті використовували для потреб духовного училища, згодом, на початку ХХ століття, здавали в оренду для хедеру. Нині належить Києво-Могилянській академії.
Житловий будинок
Вул. Межигірська, 3/7
Євреям на початку ХХ століття доступнішим для замешкання був не Поділ, а Плоське – більш віддалена київська місцевість. Однак це не завадило виникненню молитовних будинків на Подолі. У 1912 році на другому поверсі цього житлового будинку було облаштовано синагогу.
Житловий будинок
Вул. Спаська, 8
Ліквідація смуги осілості призвела до значного зростання єврейського населення Подолу – тут виникали нові культурні осередки єврейського життя. Зокрема, 1919 року в цьому будинку розміщувалося подільське відділення організації Культур-Ліґа. При відділенні діяла бібліотека їдишської літератури.
Садиба Лаврентія Кілесо
Будинок No2/12 на розі вул. Андріївської і Боричевого Току
Один із найбільших молитовних будинків Подолу розміщувався свого часу в садибі Лаврентія Кілесо. У 1902 році тут звели цегляну триповерхову споруду, другий і третій поверхи якої одразу винайняли під єврейський молитовний дім «Ашкеназім». З 1921 року у цих стінах діяла ще одна молитовня – «Хейрус». Однак у 1929 році всі релігійні єврейські заклади у цьому приміщенні закрили. Нині тут розміщується банк.
Будинок, у якому мешкав Овсій Цукерман
Вул. Петра Сагайдачного, 14
У цьому будинку мешкав київський рабин Овсій (Євсей) Цукерман, який відіграв важливу роль у становленні єврейської громади міста.
Овсій Цукерман (1840–1917)
1862 року закінчив Житомирське рабинське училище. 1863 року громада висунула його на посаду київського казенного рабина. Понад 35 років Овсій Цукерман обіймав цю посаду, його незмінно переобирали знову й знову. Деякий час він був депутатом міської думи.
Будинок Марголіна
Вул. Сагайдачного, 12
Споруда колись належала купцю першої гільдії Давиду Марголіну. Тут розміщувалася контора товариства Дніпровського пароплавства, директором-розпорядником якої він був.
Давид Марголін (1850–1925)
Підприємець, громадський діяч, філантроп. Багаторічний голова правління Товариства Київської міської залізниці, власник Деміївського трамваю. Мав почесне звання комерції радника. Відіграв важливу роль у розвитку різних сфер міського життя: трамвайного сполучення, водного транспорту, водопостачання. Підтримував своїми пожертвами єврейську громаду, був головою ради єврейського ощадно-позичкового товариства. Очолював Товариство Дніпровського пароплавства. Після революції емігрував, помер у Берліні.
Млин Бродського
Поштова площа
У 1870 році тоді ще невеликий млин купив родоначальник родини київських цукрозаводчиків Ізраїль Бродський. Цікавий факт: певний час касиром при млині служив відомий єврейський поет Єгалал (Єгуда Левін). Особливого розквіту підприємство досягло під керівництвом Лазаря Бродського, за якого територія млина розширилася аж до Боричевого узвозу. Величезний цегляний елеватор, вцілілий до нашого часу, споруджено 1906 року на місці старого, зруйнованого пожежею.
Житловий будинок
Вул. Нижній Вал, 37
У 1860-х роках ця ділянка належала домовласнику Іванюку. Тут в орендованому приміщенні діяла єврейська молитовня. Споруда не збереглася. На замовлення купця Андрія Терещенка у 1900–1901 роках на цій ділянці звели наріжний житловий будинок із триповерховим флігелем. На другому і третьому поверхах флігеля розміщувалася «Макарівська єврейська молитовна школа» хасидського напрямку (названа на честь Макарівського цадика). У 1908 році садибу придбали купці-євреї Авіґдор Шварц і Веньямін Бокшицький. Ці двоє підприємців з 1906 року тримали в Києві монопольне право на акциз із кошерних продуктів. На їхні кошти тут у 1912 році спорудили нову триповерхову будівлю з підвалом, декоровану в стилі модерн. Перший поверх і підвал призначалися для торгівельних приміщень (у тому числі складів для кошерних продуктів). На другому і третьому поверхах облаштували спеціальні приміщення з хорами одразу для двох юдейських молитовень – їх використовували Тальнівська громада (названа так на честь Тальнівського цадика) і громада прикажчиків. Обидві функціонували аж до кінця 1920-х років. У дворі збереглася невеличка двоповерхова споруда – за часів Шварца і Бокшицького тут була кузня.
Будинок Котлярова
Вул. Ярославська, 22/23
Наріжний двоповерховий будинок, споруджений у стилі пізнього класицизму 1864 року для тодішнього власника садиби, професора духовної семінарії Андрія Котлярова. 1866 року будинок орендували під єврейську молитовню. У 1886 році поряд із ним – з боку вулиці Ярославської – споруджено двоповерховий будинок, за три роки його другий поверх почали використовувати як юдейську «молитовну школу». Це найстаріший з уцілілих будинків, де відбувалися єврейські богослужіння.
Відомо, що аж до кінця 1920-х у наріжному будинку діяла молитовня єврейської громади солдатів і ремісників, а в суміжному будинку – молитовня Чорнобильської громади. 1929 року влада відібрала приміщення, пристосувавши його під житло.
Молитовний дім Горностайпільської громади
Вул. Ярославська, 20
Двоповерхова споруда третьої чверті ХІХ століття. Від 1889 року здавалася в оренду релігійній громаді ремісників-шапкарів. У 1914 році будинок облаштували під потреби синагоги, у 1920-ті роки – використовувався як молитовний дім Горностайпільської єврейської громади (послідовників Горностайпільського цадика).
Єврейські молитовні функціонували також у деяких приміщеннях двоповерхового будинку 36/38 на розі Ярославської і Волоської. Однією з молитовень користувалися хасиди Столинського цадика.
Товариство притулків для єврейських дітей
Вул. Ярославська, 40
Цей неокласичний двоповерховий будинок, споруджений на кошти дочки Лазаря Бродського Маргарити Гольдшмідт-Бродської, відразу після завершення будівництва було подаровано Київському товариству денних притулків для дітей робітничого класу. Товариство, засноване 1874 року, мало на меті піклування про малолітніх дітей із незаможних сімей, які залишалися без догляду, поки їхні батьки перебували на роботі. Отримавши від міської влади матеріальну підтримку, комітет товариства взявся за створення у Києві мережі денних притулків. На початок ХХ століття їх у місті було п’ять. 1899 року організовано єврейський дитячий притулок – безкоштовний заклад типу дитячого садка. Спочатку він винаймав приміщення на вул. Нижній Вал, 61, а з 1910 року – на вул. Ярославській, 40. На двох поверхах розміщувалися аудиторії, у прибудові – їдальня та кухня. Притулок мав велике подвір’я для ігор. За радянських часів тут діяли єврейський дитячий будинок, школа, згодом – Клуб юних моряків.
Міква
Вул. Ярославська, 55
Ділянка по вул. Ярославській, 55 з 1868 року належала Гітлі Вайнштейн – дружині купця Мойсея Вайнштейна, опікуна Київської єврейської лікарні. Тут стояла дерев’яна споруда, де домовласниця влаштувала мікву. Після смерті Гітлі Вайнштейн садибу здали в оренду почесному громадянину Геселю Розенбергу, який у 1883 році замість дерев’яного збудував цегляний двоповерховий будинок. На першому поверсі була міква, на другому – дешева єврейська їдальня. Потім споруда перейшла у власність Ізраїля Бродського (помер 1888 року), який заповідав, аби прибутки від будинку йшли на потреби єврейської лікарні. Міква діяла до 1925 року.
Київська велика хоральна синагога
Вул. Щекавицька, 29
Відома також як «синагога Розенберга». Будівництво почалося 1894 року за проєктом Миколи Горденіна. Споруду зводили на замовлення Габріеля-Якова Розенберга як його маєток (імовірно, з метою спростити отримання дозволу на будівництво). Габріель-Яків Розенберг був сином цукрозаводчика Гесселя Розенберга. Обидва – син і батько – були знаними філантропами і меценатами. Згодом до нового особняку купця Габріеля-Якова Гесселевича Розенберга, що мав простору залу, влада дозволила перенести молитовний будинок. Синагога почала діяти у 1895 році. У 1915–1916 роках споруда була реконструйована, розширена й оздоблена у мавританському стилі за фінансування купця Володимира Ґінзбурґа (архітектор – Валеріан Риков). За радянської влади, у 1929 році, синагогу закрили, розмістивши в будівлі ремісничу артіль. Після Другої світової війни, 1945 року, синагога відновила діяльність і тривалий час потому була єдиною діючою синагогою Києва. 1969 року при синагозі почала діяти власна мацепекарня, продукція якої мала попит як у Києві, так і за межами міста. 1990 року головним рабином України став Яків Дов Блайх, завдяки зусиллям якого при синагозі відкрили єшиву та гімназію. У 2001–2003 роках була проведена нова реконструкція споруди.
Талмуд–тора
Вул. Костянтинівська, 37
Київські меценати щедро опікувалися закладами освіти. Прикладом може слугувати талмуд-тора. Капітальний триповерховий корпус, призначений для безкоштовного навчання 300–400 хлопчиків, побудовано у 1910–1911 роках на щедру пожертву мільйонера Давида Марголіна. За радянських часів, у 1920–1930-х роках, тут розміщувалася єврейська трудова школа імені Шолом-Алейхема. Викладачем музичного виховання був відомий діяч культури Мойсей Береговський. Цікаво, що у пореволюційну добу на карті Києва виник цілий єврейський «літературний осередок»: у 1926–1958 роках вул. Костянтинівська носила ім’я Шолом-Алейхема, Межигірську перейменували на честь Іцхока-Лейбуша Переца, Ярославську – на честь Менделе Мойхер-Сфоріма. З часом вулицям повернули історичні назви.
Лікарня Зайцева
Вул. Кирилівська, 61/63
Власник цієї ділянки купець Йона Зайцев у 1896–1897 роках побудував благодійну хірургічну лікарню (архітектор Карл Шиман). Лікарню Зайцева не називали спеціально єврейською, проте всі кияни знали, що вона обслуговує насамперед бідних євреїв (звісно, люди інших національностей теж могли розраховувати на допомогу). Заклад обслуговував євреїв і з окраїн міста, і з маленьких містечок. Після смерті Зайцева його благородну справу продовжив син Маркус, якому вдалося розширити лікарню. Під час громадянської війни Маркус Зайцев утік до Одеси, а звідти виїхав за кордон. У 1922 році для споруд, які вже почали руйнуватися, знайшлися господарі – місцеве «Товариство надання допомоги бідним хворим». Утримання лікарні взяла на себе єврейська благодійна організація «Джойнт» (США). Невдовзі радянська влада відмовилася від послуг «Джойнту» і споруди лікарні були націоналізовані.
Йона Зайцев (1828–1907)
Купець першої гільдії, власник цукрових і цегельних заводів, філантроп. У Києві активно займався наданням благодійної допомоги нужденним і літнім одновірцям. Його цегельний завод зажив сумної слави в зв’язку зі справою Бейліса – саме тут працював прикажчиком Мендель Бейліс.
Пам’ятник Анатолію Кузнєцову
Вул. Кирилівська, 109-в/1
Скульптурна композиція присвячена пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру і нагадує про документальний роман письменника Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». У 1941 році майбутній письменник був підлітком, якого символічно зображує скульптура: хлопець читає оголошення німецької окупаційної влади, з якого почалися страшні події Голокосту в Києві.
Автор – скульптор Володимир Журавель. Пам’ятник було відкрито 29 вересня 2009 року.
Анатолій Кузнєцов (1929–1979)
Російський письменник. Народився і провів дитинство у Києві, на Куренівці. Матір працювала вчителькою, батько (залишив родину) був військовослужбовцем. З початком нацистської окупації міста у вересні 1941 року Кузнєцов став свідком подій, пов’язаних із трагедією Бабиного Яру, робив записи про події. У 1955–1960 роках навчався у Літературному інституті ім. Горького в Москві. Під час навчання певний час працював на будівництві Іркутської ГЕС – цей період життя ліг в основу першої повісті письменника «Продовження легенди» (1957). 1966 року почав готувати до публікації роман «Бабин Яр», який спершу був опублікований уривками у журналі «Юность», а 1967 року – окремою книжкою (перше повне видання побачило світ 1970 року). 1969 року Кузнєцов виїхав до Лондона у творче відрядження, згодом попросив політичного притулку у Великій Британії. Працював у редакції радіо «Свобода» в Лондоні.
Печерськ і Липки
Музей історичних коштовностей України
Вул. Лаврська, 9
Музей розташовано на території Києво-Печерського заповідника у Ковнірівському корпусі. До його експозиції входить унікальна колекція «Єврейське церемоніальне срібло XVIII – початку XX ст.». За радянських часів предмети колекції були конфісковані у релігійних громад. Серед експонатів зустрічаємо корону для Тори, рімонім (парні наконечники для сувою Тори), яд (спеціальна вказівниця для читання по сувою), торашильд («щит Тори» – табличка-пластина, яку підвішують на ланцюжку), бсамім (скринька для пахощів), підсвічник-ханукію, ханукальну лампу та ін. Усі вони виконані талановитими майстрами з України, Росії, Польщі, Німеччини.
Садиба Гальперіна
Вул. Грушевського 18/2
Двоповерховий особняк по вул. Грушевського, 18/2 – вдала імітація стилю венеційського ренесансу – був резиденцією цукрозаводчика Мойсея Гальперіна, який надавав щедру допомогу Єврейській лікарні, утримував притулок для літніх євреїв на Подолі. Будівля зведена у 1890-х роках архітектором Володимиром Ніколаєвим у формах і декорі венеційського палаццо доби Високого Відродження.
Особняк Зайцева
Вул. Грушевського 20/1
Особняк побудовано на замовлення підприємця та філантропа Маркуса Зайцева за проєктом архітектора В. Ніколаєва у 1897 році, у стилі неокласицизму. Маркус – один із шести дітей київського підприємця Йони Зайцева – продовжив справу батька не лише у діловій сфері, але й у благодійній. Він теж був купцем першої гільдії і цукрозаводчиком, членом правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Споруда – один із характерних зразків забудови Липок кінця XIX – початку XX століття.
Маєток Закса
Вул. Липська, 4
Початково зведений як одноповерховий будинок у стилі неоренесансу, особняк був перебудований 1896 року для підприємця і філантропа Маркуса Закса.
Маркус Закс (1846–1915)
Один із найбільших цукрозаводчиків Російської імперії. Уродженець м. Каліша (нині Польща), з 1875 року оселився в Києві. Був старостою Єврейської лікарні, де побудував і утримував офтальмологічний корпус із лікарняною синагогою. Матеріально підтримував численні єврейські благодійні заклади Києва і губернії. У період Першої світової війни очолював Київський єврейський комітет із надання допомоги хворим і пораненим воїнам.
Будинок Льва Бродського
Вул. Липська, 9
Споруда по вул. Липській, 9 довгий час була власністю і резиденцією Льва Бродського.
Лев Бродський (1852–1923)
Цукрозаводчик із династії Бродських, меценат і філантроп. Народився у Златополі в родині єврейського підприємця Ізраїля Бродського. Разом зі своїм старшим братом Лазарем управляв найбільшим в імперії Олександрівським товариством цукрових заводів, володів Тираспільською паперовою фабрикою, був співвласником парового млина Бродських у Києві. Багато жертвував для потреб Києва і єврейської громади. Зокрема, побудував Купецьку синагогу, брав участь у заснуванні Художньо-промислового музею, Троїцького народного дому, фінансував Київську єврейську лікарню, будівництво Першого київського комерційного училища та його утримання.
Будинок Мандельштама
Вул. Грушевського, 8
Важливим центром єврейського громадського і культурного життя всієї смуги осілості наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття був власний будинок доктора Макса-Еммануїла Мандельштама. Поряд із ним спочатку була прибудова для приватної офтальмологічної клініки.
Макс–Еммануїл Мандельштам (1838–1912)
Лікар-офтальмолог, єврейський громадський діяч. Уродженець містечка Жагори (нині Жагаре, Литва). Тримав у Києві приватну офтальмологічну клініку, допомагав Київській єврейській лікарні. Керував Київським відділенням Товариства поширення освіти між євреями в Росії. Був визнаним лідером місцевих сіоністів і територіалістів. Автор численних статей і брошур з єврейського питання.
Національний художній музей України
Вул. Грушевського, 6
Діюча музейна колекція НХМУ детально відображає історію мистецтва України починаючи від ХІІІ століття. Ту частину експозиції, яка пов’язана з аванґардом, важко собі уявити без імен митців-євреїв – Абрама Маневича, Марка Епштейна, Еля Лисицького, Мане-Каца, Олександра Тишлера, Мануїла Шехтмана та ін.
Либідська частина
У часи, коли Київ входив до смуги осілості, єдиними дозволеними для проживання євреям частинами міста були Плоська і Либідська. До Либідської частини від центральних кварталів вела, зокрема, вулиця Басейна.
Будинок Михайлова
Вул. Басейна, 1
Будинок споруджено у 1899–1900 роках для оперного співака Михайла Михайлова (Зільберштейна). Протягом певного часу ця споруда була центром єврейського життя України. У 1918 році, за часів УНР, тут розміщувалося Міністерство у єврейських справах – дітище політики «національно-персональної автономії», яку проводила Центральна Рада.
Будинок, в якому мешкала родина Ґолди Меїр
Вул. Басейна, 5а
На фасаді будинку по вулиці Басейній, 5а встановлено пам’ятний знак (1998 рік, скульптор – Валерій Медведєв) із бронзовим зображенням однієї із найвідоміших уродженок Києва – Ґолди Меїр.
У цьому будинку вона народилася і мешкала до п’яти років.
Ґолда Меїр (1898–1978)
Одна із творців сучасного Ізраїлю, його визначна державна діячка. Народилася в Києві. З 1906 року мешкала у США. 1915 року увійшла до партії «Поалей-Ціон», 1921 року репатріювалася до Ерец-Ісраель. Брала активну участь у боротьбі за незалежність Ізраїлю. У 1969–1974 роках була прем’єр-міністром Ізраїлю.
Житловий будинок, де містився клуб Культур–Ліґи
Вул. Велика Васильківська, 27
Частина приміщень цього житлового будинку на початку 1920-х років була передана для потреб Культур-Ліґи, яка організувала тут свій клуб із бібліотекою-читальнею. Клуб систематично проводив літературні та музичні концерти, творчі вечори, зібрання і диспути з актуальних питань культури. В них брали участь поети Давид Гофштейн, Езра Фінінберг, прозаїк Ноах Лур’є, літературознавець і критик Ісак Нусінов та багато інших. У середині 1920-х років у цьому ж будинку працювала і музична школа Культур-Ліґи.
Культур–Ліґа (1918–1920)
Об’єднання єврейських художників, письменників, режисерів і видавців, створене у Києві для розвитку їдишської культури. До організації входили різні секції: освітня, видавнича, бібліотечна, музична, театральна, літературна і художня. У 1918 році відділення Культур-Ліґи були створені у багатьох містах України, а від кінця року відділення художньої секції було засновано у низці міст поза її межами: в Москві, Варшаві, Вітебську, Мінську та ін. Діяльність художньої секції Культур-Ліґи стала яскравим явищем у розвитку єврейського мистецтва в Україні. Секція згуртувала навколо себе майстрів, чиї імена увійшли в історію світового аванґардного мистецтва ХХ століття. Ядро секції склали Марк Епштейн, Олександр Тишлер, Нісон Шифрін, Йосеф Ельман, Іссахар-Бер Рибак, Борис Аронсон, Ісак Рабичев. У її роботі брали участь Марк Шаґал, Ель Лисицький, Соломон Нікрітін, Йосеф Чайков, Сара Шор, Абрам Маневич. Упродовж короткого періоду – початок 1920-х років – майстрам графіки, які працювали над оформленням єврейської книги при видавництві Культур-Ліґи у Києві, вдалося створити впізнаваний національний стиль.
Будинок, у якому мешкав Ісак Бабель
Вул. Велика Васильківська, 30
На верхньому поверсі цього будинку в 1911–1915 роках мешкав тодішній студент Київського комерційного інституту Ісак Бабель. Саме тоді відбувся його письменницький дебют: 1913 року київський журнал «Огни» надрукував його оповідання «Старий Шлойме» про трагічну долю безправного немічного єврея.
Музей Шолом–Алейхема
Вул. Велика Васильківська, 5а
У будинку по вул. Велика Васильківська, 5 Шолом-Алейхем прожив майже сім років – з 1896 по 1903 рік. У цей час він написав багато розділів «Тев’є-молочаря», «Менахема-Мендла», низку оповідань. На жаль, цю будівлю знесли у 2001 році заради спорудження комерційного комплексу «Арена-Сіті». Пізніше на першому і другому поверхах новобудови виділили приміщення для Музею Шолом-Алейхема, відкритого у березні 2009 року до 150-річного ювілею письменника. В експозиції – обрядові предмети, речі традиційного єврейського побуту. На моніторах можна побачити фрагменти фільмів та вистав за творами Шолом- Алейхема, зразки єврейської архітектури мацеви, книги, рукописи, каліграфію. Крім головної експозиційної зали, у Музеї є зала для змінних експозицій, в якій майже щомісяця презентуються нові виставки.
Пам’ятник Шолом–Алейхему
Вул. Рогнідинська, 3
Неподалік від музею, по вул. Рогнідинській, стоїть пам’ятник Шолом-Алейхему (скульптор – Валерій Медведєв, 1997; спочатку його встановили на вул. Басейній). Бронзовий письменник немовби вітає перехожих: «Шолом алейхем» – «Мир вам».
Хоральна синагога Бродського
Вул. Шота Руставелі, 13
Центральна синагога Києва, споруджена на кошти мецената Лазаря Бродського за проєктом інженера Георгія Шлейфера у 1897–1898 роках у неомавританському стилі. У 1926 році синагогу закрили, облаштувавши тут спершу клуб, згодом – політшколу і військово-санітарний гурток. У 1955 році приміщення передали Київському академічному театру ляльок. Синагогу неодноразово реконструювали. Одна з таких реконструкцій середини 1970-х років значною мірою змінила споруду: добудували фасад, перебудували горішній поверх. Від 1992 року єврейська громада отримала можливість проводити богослужіння у приміщенні синагоги. У 1997–2000 роках велися реставраційні роботи. Нині синагога є центром руху «Хабад Любавич» у Києві.
Лазар Бродський (1848–1904)
Український підприємець єврейського походження, цукровий магнат, меценат і філантроп. Народився у родині підприємця й засновника «цукрової імперії» Ізраїля Бродського. Отримав домашню освіту. Очолював Олександрійське товариство цукрових заводів, одне з найбільших в імперії, заснував друге товариство пароплавства по Дніпру, був акціонером багатьох київських промислових підприємств. Багато коштів виділяв на благодійність: побудував Златопільську гімназію, єврейську лікарню в Києві, фундував Київське єврейське початкове училище, на його кошти споруджено хоральну синагогу в Києві. Фінансував заклади загальноміського значення: був ініціатором та одним зі спонсорів будівництва Політехнічного інституту, Бактеріологічного інституту, підтримував розвиток трамвайного сполучення в Києві, фінансував спорудження Бессарабського ринку.
Купецька синагога
Вул. Шота Руставелі, 19
По вул. Шота Руставелі, 17 на початку минулого століття винаймав приміщення один із київських хедерів. На сусідній із ним ділянці No 19, яка належала цукрозаводчику Льву Бродському, у 1898–1899 роках було споруджено єврейський молитовний дім. Молитовня згадується у документах як «Купецька синагога» (її прихожанами були переважно торгівці та підприємці), після революції її називали «ремісничою синагогою». У 1933 році синагогу закрили. До війни споруду використовували як спортзал, у 1940–1950-х роках тут розміщувався Будинок культури друкарів. У 1957–1958 роках будівлю капітально перебудували, після чого в ній розмістили кінотеатр «Кінопанорама».
Єврейське початкове училище
Вул. Антоновича, 69
Знакова споруда, пов’язана з родиною Бродських. Тут Лазар і Лев Бродські увічнили пам’ять про свого рано померлого старшого брата Соломона – побудували єврейське початкове училище з ремісничим відділенням, назване на його честь. Училище обладнали за останнім словом техніки, створивши чи не найкращі умови порівняно з усіма навчальними закладами подібного профілю. Уже 1904 року перші 300 хлопчиків прийшли сюди навчатися. Дворічний курс давав випускникам повноцінну початкову освіту. Випускники ремісничого відділення, які успішно пройшли випробування на звання ремісника, автоматично отримували омріяне «право на проживання» у Києві. Один із випускників училища – Зиновій Толкачов – художник, автор ілюстрацій до творів єврейської і світової літератури, свідок Голокосту.
Зиновій Толкачов. Талескотен (із серії «Майданек», 1944
Зиновій Толкачов (1903–1977)
Український художник і графік єврейського походження. Народився в єврейській землеробській колонії Щедрин Мінської губернії. Закінчив ремісниче відділення Київського казенного єврейського училища, півроку навчався в художній школі, але мусив залишити навчання через складне фінансове становище. Спершу працював як учень майстра з розпису вивісок, пізніше – у «живописній артілі» Мана, де малював кіноафіші. Деякий час навчався у Москві, у 1924–1927 роках служив у Червоній Армії. У 1928–1930 роках викладав у Київському художньому інституті. Під час Другої світової війни брав участь у звільненні Аушвіца та Майданека. Ці події яскраво відбилися у його творчості. У повоєнні роки твори Толкачова таврували як «сіоністсько-релігійні», його засуджували за «націоналізм і космополітизм». Толкачов є автором серії літографій, портретів комуністичних діячів, українських письменників, ілюстрацій до творів Шолом-Алейхема, Олександра Корнійчука, Бертольта Брехта; серії літографій, присвячених трагедіям війни («Окупанти», 1942–1943; «Майданек», 1944); у 1961–1963 роках виконав серію літографій «Освенцім».
Лікарня Бабушкіних
Вул. Ґедройця, 7
Благодійну хірургічну лікарню для нужденних хворих заснували на початку XX століття цукрозаводчики Ізраїль та Віра Бабушкіни. В 1911–1912 роках для неї звели красиву, раціонально сплановану споруду. В роки Першої світової війни в цих стінах обладнали шпиталь для офіцерів. У наш час споруду реконструювали, зробили надбудову та обладнали офісні приміщення.
Центральна частина міста. Хрещатик і навколо нього
Національна філармонія України
Володимирський узвіз, 2
Споруда, зведена 1882 року, призначалася для Київського купецького зібрання. Колонна зала філармонії приймала у своїх стінах багатьох уславлених музикантів. Серед них був Міша Ельман, який згодом стане одним із найвизначніших скрипалів XX століття; тут у 1920-х неодноразово проходили концерти геніального піаніста Володимира Горовиця, ще зовсім молодого випускника Київської консерваторії. 19 квітня 1917 року тут відбувся історичний форум – Український національний конгрес. Одним із основних принципів нової України він проголосив повне забезпечення прав національних меншин, які проживають на її території.
Рекламна листівка ювелірної фабрики Маршак
Ювелірний дім Маршака
Вул. Хрещатик, 4/1
У цьому будинку був розташований ювелірний дім Йосипа Маршака. Вироби майстра не поступалися продукції найвідоміших закладів Петербурга, Москви й Одеси. Саме на його фабриці вперше у Російській імперії почали використовувати жіночу працю у ювелірній справі – на ту пору факт унікальний. Жінки могли не лише самі заробляти, але й навчалися престижної спеціальності. Крім того, ті, хто пропрацював на фабриці десять років, виходячи заміж, отримували фінансову допомогу від подружжя Маршаків. У часи розквіту Маршака називали «київським Фаберже». У зібранні Національного музею історії України збереглася чудова модель споруди Педагогічного музею (нині – Будинок учителя), виготовлена Маршаком для урочистої церемонії за участі цесаревича Алєксєя, чиє ім’я носив музей. Значну частину своїх прибутків Маршак витрачав на благодійність. Він допомагав своїм працівникам та їхнім сім’ям, виділяв кошти на Єврейську лікарню, заснував у Києві зразковий хедер, названий на його честь. У будівлі фабрики була молитовня для персоналу. Після смерті підприємця у 1918 році його спадкоємці емігрували за кордон. За радянських часів фабрика працювала на основі оренди, згодом була закрита. У 1980-ті роки цю споруду знесли, а на її місці зараз стоїть будівля агенції «УНІАН».
Прибутковий будинок
Вул. Городецького, 11
Наприкінці 1910-х – на початку 1920-х був відомий завдяки творчим клубам і спілкам, що розміщувалися в ньому. Тут, серед інших, працювала київська організація Спілки письменників України, в тому числі її єврейська секція, з якою співпрацювали Давид Бергельсон, Лев Квітко, Перец Маркіш та інші класики їдишської літератури.
Перец Маркіш (1895–1952)
Радянський єврейський поет і прозаїк, писав їдишем. Народився у містечку Полонному на Волині. 1918 року написав поему «Волинь» і випустив поетичну збірку «Пороги». У 1921–1926 роках жив у Європі, здобув популярність як письменник. Після повернення до СРСР входив до керівного складу загальносоюзної Спілки письменників, очолював її Єврейську секцію. Писав романи з історичної тематики, п’єси для Московського державного єврейського театру. Під час Другої світової війни працював фронтовим журналістом. Маркіш був активним діячем Єврейського антифашистського комітету. 1949 року його заарештували за сфабрикованою «справою ЄАК». 1952 року після катувань і таємного «суду» Маркіша розстріляли у Бутирській в’язниці. Реабілітований посмертно 1955 року.
Богдан Ступка у головній ролі у виставі «Тев’є-Тевель»
Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка
Пл. І. Франка, 3
Одна з відомих театральних споруд міста, зведена у 1897–1898 роках, оформлена у стилі неогрек (сучасний фасад – результат пізнішої реконструкції). Підрядником будівництва був Лев Гінзбург. Спочатку тут виступала російська драматична трупа під керівництвом Миколи Соловцова. На сцені цього театру грали відомі актори, зокрема єврейського походження: Тимофій Чужбінов (Грінштейн), Леонід Леонідов (Вольфензон) та ін. Аж до революції театральне приміщення належало цукрозаводчику Льву Бродському. Від 1926 року споруду займає Театр імені І. Франка.
Одна із легендарних постановок театру (прем’єра 1989 року) – «Тев’є-Тевель» за п’єсою драматурга Григорія Горіна, написаною за оповіданнями Шолом-Алейхема, головну роль у якій грав український актор Богдан Ступка.
Будинок, в якому мешкала родина Володимира Горовиця
Вул. Прорізна
Навпроти Пасажу від Хрещатика піднімається вул. Прорізна, що ніби «прорізає» фортечні вали. На розі Хрещатика і парної сторони Прорізної стояв величний прибутковий будинок, увінчаний башточкою (архітектор – Владислав Городецький, 1902–1903), в якому мешкала родина київського інженера і підприємця Самуїла Горовиця. Його уславлений син Володимир Горовиць навчався гри на фортепіано у Київській консерваторії.
Володимир Горовиць (1903–1989)
Український радянський та американський піаніст-віртуоз єврейського походження. Родина Горовиців мешкала у Києві з 1850-х років: дід піаніста, купець першої гільдії Йоахим Горовиць, був відомим меценатом, батько, Самуїл – знаним інженером. Перші кроки в музиці Володимир зробив завдяки матері, яка мала музичну освіту. Навчався у Київському музичному училищі, потім – у консерваторії. У 1919–1920 роках навчався у класі відомого піаніста Фелікса Блуменфельда. Після закінчення консерваторії (1920) виступав із концертами у багатьох містах СРСР. 1926 року дебютував у Берліні та Гамбурзі, пізніше –
у Парижі, Лондоні та інших містах Європи. Від 1928 року мешкав у США, відвідав СРСР з концертами лише 1986 року.
У радянських таборах загинули батько і брат Горовиця. Від 1995 року в Києві періодично проводиться Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. 1997 року на будинку по вул. М. Коцюбинського, 12 було встановлено меморіальну дошку на честь піаніста (на цій вулиці – колишній Тимофіївській – була розташована 7-ма чоловіча гімназія, де митець навчався два роки).
Будинок, у якому знаходився Єврейський народний університет
Вул. Хрещатик, 44
У будинку на Хрещатику, 44 (набув нинішнього вигляду після реконструкції 1899 року) колись розміщувалася школа дантистів. У 1918 році її приміщення надали Єврейському народному університету, організованому Культур-Ліґою з метою «поширення наукового знання серед широких мас трудового єврейського населення м. Києва». Навчальна програма університету передбачала цикли лекцій природничо-математичного курсу, гуманітарного курсу і курсу єврейських знань. Викладання велося їдишем. Припинив існування восени 1920 року.
Будинок, в якому мешкав Марк Епштейн
Вул. Хрещатик, 48
У житловому будинку №48 (колишній №54) провів дитинство та юність художник і педагог Марк Епштейн. Він був також скульптором (збереглися лише фотографії його скульптурних робіт).
Марк Епштейн (1899–1949)
Графік, живописець, скульптор, театральний художник. Народився у Бобруйську (Білорусь) в родині ремісника. Невдовзі родина переїхала до Києва, де майбутній художник навчався у хедері. У 1911–1918 роках навчався у Київському художньому училищі, 1918 року відвідував студію Олександри Екстер. Визначальним стало для нього знайомство у 1914– 1915 роках із групою київських єврейських літераторів (Давидом Бергельсоном, Дер Ністером, Давидом Гофштейном). У 1920-х Епштейн відігравав провідну роль в єврейському культурному житті Києва – був одним з ініціаторів створення художньої секції Культур-Ліґи (згодом очолив її) і Музею єврейського мистецтва, організатором і учасником багатьох виставок секції, проілюстрував численні книжки, що виходили друком у видавництві організації. Співпрацював із єврейськими театрами Києва і Харкова як театральний художник. У 1923–1932 роках очолював Київську єврейську художньо-промислову школу. У 1930-х роках Епштейна почали критикувати за націоналізм, він мусив переїхати до Москви, очолив там майстерню паркових і декоративних скульптур. Від кінця 1930-х років офіційно майже не працював як художник.
Колектив фундаторів Київського ГОСЕТу, сезон 1928–1929 років
Київський ГОСЕТ
Вул. Хрещатик, 29
Після падіння монархії і аж до 1941 року київські глядачі могли побачити виступи багатьох єврейських творчих колективів, у тому числі державних театрів (працювали вони на різних, часто-густо випадкових сценічних майданчиках). Напередодні сезону 1926–1927 років представник театру «Кунст-Вінкл» («Куточок мистецтв») звернувся до комунальних служб із проханням надати театру стаціонарне приміщення на Хрещатику, поблизу Бессарабського ринку. Влада погодилася задовольнити це прохання, а за два роки місце «Кунст-Вінкл» зайняв Київський державний єврейський театр (ГОСЕТ). Він одразу став одним із провідних театрів міста. До складу трупи входили відомі актори – Лія Бугова, Данило Дніпров, Лазар Калманович. 1932 року, з огляду на великий успіх театру серед глядачів, виникла ідея побудувати для нього окрему споруду, однак її не встигли реалізувати.
Фундуклеївська жіноча гімназія
Вул. Б. Хмельницького, 6
Вулиця Богдана Хмельницького – колишня Фундуклеївська, названа на честь відомого київського губернатора. Тут була розташована Фундуклеївська жіноча гімназія, відкрита 1860 року. Для неї Іван Фундуклей пожертвував свою міську садибу з кам’яними будинками і значні кошти. Сюди віддавали навчатися своїх дочок заможні євреї. Дехто з меценатів, які регулярно надавали гімназії матеріальну допомогу, отримував звання «почесний опікун гімназії», як-от Лазар Бродський, Мойсей Гальперін, барон Володимир Ґінцбурґ, Давид Марголін, Габріель-Яків Розенберг та інші. Особливо цінували в гімназії Льва Гінзбурга, який з великими знижками, а то й взагалі безкоштовно здійснював ремонт приміщень гімназії. Нині споруда надбудована, її приміщення використовують як офіси.
Будинок «Роліт»
Вул. Б. Хмельницького, 68
«Роліт» – скорочення від «робітники літератури». У цьому будинку в різний час мешкала ціла плеяда єврейських літераторів: Рива Балясна, Матвій Гарцман, Давид Гофштейн (1994 року на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку на його честь, виконану скульптором Віталієм Сівком), Овсій Дріз, Абрам Каган, Лейб Квітко, Іцик Кіпніс, Григорій Полянкер, Матвій Талалаєвський, Іхіл Фалікман, Іцик Фефер, Дора Хайкіна та інші. У будинку «Роліт» мешкали й українські письменники єврейського походження – Натан Рибак, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, а також художник- графік Зиновій Толкачов.
Давид Гофштейн (1889–1952)
Єврейський поет і перекладач, писав їдишем. Народився у Коростишеві (нині – Житомирська область). Один із основоположників єврейської радянської поезії. Першу освіту отримав у хедері та у приватних вчителів. Після армії навчався у Київському комерційному інституті. Друкуватися почав у 1917-му, 1918 року став одним із засновників Культур- Ліґи. У 1922–1924 роках був учасником літературної групи «Штром», виступав на захист івриту. 1922 року виїхав до Берліна, де працював у єврейській пресі. 1925 року їздив до Палестини, де брав участь у відкритті Єврейського університету, невдовзі повернувся до України й оселився в Києві. Викладав на режисерському відділенні єврейського факультету в Театральному інституті. Випускниця факультету Малка Шехтман була його секретаркою. У роки Другої світової війни був членом Єврейського антифашистського комітету. 1948 року його заарештували у «справі ЄАК», звинувативши у шпигунській діяльності. 1952 року розстріляний. 2012 року вийшло зібрання українських перекладів поезії Давида Гофштейна «О білий світе мій…» (видавництво «Дух і Літера»). В основу книги покладено двотомник вибраних творів поета (Тель-Авів, 1977) та «Вибране» (Київ, 1968).
Овсій Дріз (1908–1971)
Єврейський поет, писав їдишем. Народився на Поділлі в сім’ї єврейського ремісника. Навчався у хедері. З 1922 року працював на київському заводі «Арсенал», одночасно навчаючись у Київському художньому училищі при Київському інституті мистецтв. Наприкінці 1920-х у літературних журналах з’являються перші вірші Дріза, у 1930-х – перші поетичні збірки. У роки Другої світової війни був військовим кореспондентом. Після війни оселився у Москві. Тривалий час не міг брати участь у літературному житті через антиєврейську кампанію. Лише наприкінці 1950-х його вірші почали активно перекладати російською. Більше відомий як дитячий поет.
Матвій Талалаєвський (1908–1978)
Радянський єврейський поет і прозаїк. Народився на Волині у бідній багатодітній єврейській родині. Навчався на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. До Другої світової війни працював учителем. Дебютував як поет 1926 року, згодом став членом літературного гуртка, який очолював Давид Гофштейн. У 1930–1940-х роках регулярно друкувався в єврейській пресі, випустив низку поетичних збірок. Під час війни був фронтовим кореспондентом. У повоєнні роки написав кілька п’єс, які мали успіх у театральних постановках. 1951 року був заарештований, відбував покарання в таборі Степлаг у Казахстані, після смерті Сталіна повернувся до Києва. Писав п’єси українською, також перекладав твори єврейських письменників українською мовою.
Матвій Гарцман (1909–1943)
Український єврейський поет. Народився у багатодітній єврейській родині у Бердичеві. Навчався в Одеському педагогічному технікумі, згодом – на єврейському літературно-лінгвістичному відділенні Московського університету. 1936 року закінчив аспірантуру Iнституту єврейської пролетарської культури ВУАН. Автор низки поетичних збірок, перекладав їдишем Пушкіна, Франка, Шевченка. Загинув на фронті 1943 року. Онуки – художники Матвій Вай- сберг і Микола Сологубов.
Будинок Олександри Екстер
Вул. Леонтовича, 1/27
У цьому чотириповерховому будинку видатна художниця-аванґардистка та дружина домовласника Олександра Екстер наприкінці 1910-х років проводила заняття в організованій нею ж студії. Серед її учнів були Любов Козинцева (художниця, графік, майбутня дружина Іллі Еренбурга), Соломон Нікрітін, Ісак Рабинович, Олександр Тишлер, Надія Хазіна, Нісон Шифрін та ін. Частим гостем був Ілля Еренбург, який розповідав студійцям про Пікассо.
Київський університет
Вул. Володимирська, 60
У 1887 році для казенних навчальних закладів Російської імперії була затверджена процентна норма, що обмежувала кількість студентів-євреїв. Попри це, у різні роки в Університеті Св. Володимира навчалися євреї, які з часом стали знаними у різних царинах діяльності, – майбутній лідер Ізраїлю Іцхак Бен-Цві, юристи Марк Варшавський, Лев Шварцман (відомий як філософ Лев Шестов), Арнольд Марголін, лікар і воєначальник Ефраїм Склярський, дослідник єврейської культури Шломо Розовський та ін. Тут певний час навчався (згодом відрахований за участь у революційних подіях) Олександр Коренбліт – майбутній видатний театральний режисер Олександр Таїров, літературознавець Євген Адельгейм.
Євген Адельгейм (1907–1982)
Український літературознавець, критик. Народився в Києві, випускник Київського університету (1931). Учасник Другої світової війни. У повоєнні роки зазнав переслідувань як «безродний космополіт» у межах сумнозвісної всесоюзної кампанії. Основні його праці – «Два драматурги» (1938), «Володимир Маяковський» (1941), «Час і пам’ять» (1973), «Микола Бажан» (1974). З його передмовою вийшли поезії М. Семен- ка (1985). 1970 року написав схвальну рецензію на збірку молодого поета Василя Стуса, листувався з ним.
Галицька синагога
Вул. Жилянська, 97
На початку ХХ століття на місці так званих «арештантських горо́дів», було розплановано і прокладено декілька невеликих вулиць, серед них був і Скомороський провулок. Садибу №7 у цьому провулку орендувала єврейська громада, котра найменувалася за назвою сусідньої площі Галицьким товариством. Упродовж 1909–1910 років коштом громади зведено цегляний корпус синагоги (будівництво здійснював відомий київський підрядчик Яків Хаїмович Файбишенко за проєктом Федора Олтаржевського). Будинок був двоповерховий, із просторою молитовною залою та галереєю для жінок. У декорі його фасаду присутні елементи романського стилю. 1919 року синагогу націоналізували, проте громада ще деякий час користувалася нею. 1929 року споруду синагоги передали Головним електричним майстерням Південно-західної залізниці, згодом її облаштували під їдальню і використовували за таким призначенням аж до кінця 1990-х років. Процес повернення синагоги єврейській громаді розпочався 2001 року. У 2002–2004 роках за фінансової підтримки Єврейського агентства («Сохнут») було проведено роботи з реставрації будівлі. Після закінчення реставрації приміщення синагоги слугує домом для навчального центру «Мідраша Ціоніт».
Бабин Яр
Урочище в північно–західній частині Києва. Простягається від Кирилівської вулиці в напрямку вулиці Юрія Іллєнка між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги
Бабин Яр – усесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту. У роки нацистської окупації України тут було розстріляно понад 100 тисяч людей – більшість за національною ознакою – євреїв і ромів, але також військовополонених, підпільників, партизанів, заручників, членів ОУН, психічнохворих та ін. На місці цих подій встановлено близько 30 різних пам’ятників жертвам розстрілів. Серед них: пам’ятник «радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії» (1976), пам’ятник розстріляним євреям «Менора» (1991), пам’ятник загиблим дітям (2001), монумент «Ромська кибитка» (2016) та інші.
На сьогодні існує кілька нових проєктів меморіалу пам’яті жертв Бабиного Яру.
Біла Церква
Єврейське населення з’явилося у Білій Церкві у XVI столітті, однак аж до початку ХІХ століття воно було нечисленним через постійні війни та єврейські погроми.
Боярка
Назва цього давнього міста вперше згадується у XII столітті. Єврейська громада тут з’явилася близько у XVIII столітті.
Васильків
Єврейська громада існувала тут від XVII століття.
Переяслав
Для єврейської культури місто Переяслав знакове насамперед тим, що тут у 1859 році народився письменник Шолом-Алейхем.
Чорнобиль
Сьогодні назва цього містечка в усьому світі асоціюється з катастрофою 1986 року. Однак Чорнобиль має багату історію, в тому числі єврейську.
Чорнобиль
Сьогодні назва цього містечка в усьому світі асоціюється з катастрофою 1986 року. Однак Чорнобиль має багату історію, в тому числі єврейську.
Сквира
Давнє місто, відоме ще з XIV століття. Вже на той час це був ремісничо-торговельний центр. Наприкінці ХІХ століття у Сквирі мешкало 18 тисяч осіб, із них половину становили євреї.